Капітан Смуток. Сергій Мартинюк
– Пі спантеличено стрепенувся. Дитина вона і є дитина.
– Ага, вампірами.– Еллі подобається виглядати розумнішою за себе. В лимонному світлі ліхтаря обриси її обличчя набули таємничості та ледь не потойбічної краси. Доісторичні часи змінилися темним середньовіччям.– Був один у тих історіях, Зельманом звали. Подейкують, що після смерті лякав вечорами людей. Волочився цвинтарями та навколо. А коли прах його пізніше втопили в одному дрогобицькому ставку, то ще багато років по тому під час церковних дзвонів чутно було, як той упир верещить. Така от історія… Коли мені було дванадцять чи щось типу того, я ніби як бачила його. Хоча, швидше за все, то був просто бомж: сунув якогось вечора за мною, мав надію на дармовий гешефт.
– Гешефт, кажеш… Нічого собі! Оце так! – Пі зірвався з місця і несподівано кинувся обіймати Еллу. Та знічено відсахнулася, але не відштовхнула його.– Ти краща шльондра з усіх, кого я знав. Клянуся! І йди вже роби світ кращим. Чи як ти там казала?
Я усміхнувся. Біль не минув, та стало легше. В голові снували римовані рядки віршів, котрим не судилося побачити білого світу. Я завчасно прирікав їх на аборт. Для чого віршам світ, де їм не знайдеться місця під сонцем чужих очей?
– Чи жорстоке життя? – п’яно усміхаючись, запитував сам себе Пі.– Гм… Не більш жорстоке за дошкульні удари граду по голові під час липневої грози. Не більш жорстоке за нас, коли морозяного ранку ми бачимо біля смітника кількамісячне цуценя і розуміємо – ні, тільки собаки мені ще не вистачало в хаті.
А взагалі мені подобається поезія Джима Моррісона. У своїх віршах він писав так, як йому хотілося і що хотілося. Які, у біса, літературні критики і традиції? Що вони знають про вірші з того потаємного боку, де вони народжуються? Це магія, непідвладна навіть її творцям. Це твоє власне право робити зі словами що заманеться або нічого не робити і при цьому нахабно називати це «нічого» віршами.
– Елла! – Пі несподівано гукнув у спину жінці, і та рвучко обернулася, наче чекала на окрик. Світ завмер. Стишилося і моє розбурхане побиттям дихання.
– Що?..– Мені так хотілося знати, чому вона – Елла. Чому саме це ім’я, а не, припустімо, Ельза, Каріна, Альбіна, Лейла чи Діана?.. Та я був поза розмовою. Поза їх історією тривалістю в двадцять шість хвилин однієї з перших цьогорічних травневих ночей. Вона, наче прочитавши мої думки, кинула знічев’я погляд на мене, але швидко перевела його в напрямку гордої постаті в жовтій футболці. Мені кортіло понюхати її шию. Хотілося дати зрозуміти, що я тут – живий та голодний, із сонячним каліфорнійським берегом на грудях, мріями про інші варіації цієї реальності та досі живою вірою в справедливість. Ти глянеш на мене чи ні?.. Ні. Не глянеш. А мені так мало потрібно від тебе. Значно менше, ніж тобі від Пі.
– Ти на кого вчилася після школи? – Пі питає і чухає пальцями щетину на правій щоці. Я знаю цей жест – зворохоблене нутро Пі терміново вимагає щось прийняти. Йому нестерпно болить цей світ. Хтось має говорити з повіями, хтось має їх вислуховувати і розраджувати.