Капітан Смуток. Сергій Мартинюк
удома акуратно вирізав знімок і пришпилив до стіни. Як не крути, але то було одне з небагатьох наших спільних фото тих років: такий характерно розгублений я – і такий незмінно авантюрний Пі.
В ті, ще зовсім дитячі і на перший погляд безтурботні роки, Пі мав стійку репутацію азартного психа, вуличної грози для найменших і ледве не гуру для однолітків. Говорив він мало, проте вчинки його були красномовнішими за будь-які слова будь-кого з тих, кого ми знали.
Говорили, що якось на Пі напала скажена собака, і той у нерівному поєдинку перегриз горлянку злому псу. Ніхто з нас того не бачив, але брат однокласника Інни з третього під’їзду особисто знав хлопака, що був свідком тієї лихої пригоди. Іншим разом Пі відбив у гицелів дворового улюбленця Джека, розстрілюючи їх з балкона з рогатки,– псу вдалося втекти, а роздраконені гицелі погрожували відірвати малому голову. А ще Пі любив навідуватися до «Едельвейса», бару на першому поверсі сусіднього будинку, куди батьки категорично забороняли нам заходити і де вечорами, окрім чорних випивак, інколи засідали «важливі люди» нашого міста. Вони і пару гривень на лапу могли кинути, і пістолет дати потримати. Це я мовчу про те, що Пі абсолютно не боявся циган, вільно говорив із ними, гуляв їхніми районами та мав таємні справи з тими, кого ми боялися як чуми! Хто, якщо вірити чуткам, крав дітей та чистив квартири порядних міщан.
Також Пі лазив дахами багатоповерхівок, пробирався в чужі гаражі, крав у приїжджих кримчан кавуни, а одного разу проїхався перед нами на вагоні електрички, після чого на ходу зіскочив з нього і підвернув ногу, чим ще більше укріпився в статусі психа – сміливого, рішучого, але все ж таки психа.
Навряд чи хтось зі старших або, тим паче, наших ровесників пам’ятає, коли Пі стали називати Пі і що те прізвисько значить. Що там казати: навіть його мама Олена Андріївна, сувора вчителька англійської мови з єдиної на той час гімназії нашого містечка, власниця тупуватого ротвейлера Барона (Пі від причетності до цього чорнобокого слинька всіляко відхрещувався), називала свого сина Пі. А оскільки до школи він не ходив, бо Олена Андріївна, з дозволу незрозуміло яких установ, сама займалася освітою єдиного сина, ніхто й гадки не мав – Андрій він, Володька, Саня, Едуард чи сраний Пітер Пен.
Пі, коли в нього запитували, чому він Пі, презирливо дивився на допитливого співрозмовника, демонстративно спльовував, закладав руки до кишень куцих дитячих шортів і мовчки йшов. Так було в його вісім, і так було в його вісімнадцять. Одне з двох: або він так і не зміг подорослішати, або (цей варіант нині видається мені більш реалістичним) дорослим він став у дуже ранньому віці.
На користь останнього були вагомі підстави: років із семи Пі вперто тримався різношерстих компаній дорослих, рідко приділяючи увагу нам – своїм одноліткам і потенційним друзям.
Один із тодішніх друзів Пі – Косий, учитель історії в місцевій бурсі,– разом із старшим братом тримав через дорогу від нас імпровізований відеосалон у кіоску. Саме Косий прищепив Пі любов до кінематографа. І