Украдена батьківщина. Трилогія. Анатолій Резнік

      І ліс, як зачарований стояв

      В такім убранні.

      Пташки співали ранні,

      Що з вирію прибули,

      Хоча й морози були,

      Але вони вже чули через сни,

      Прийдешні запахи весни.

      Кінчався лютий в сніговім потоку

      Дев'ятисот і сорок другого вже року.

      Але ще сніг скрипів

      Під важкістю саней.

      Остап не відривав очей

      Від матінки-природи чарівниці,

      Він злегка підганяв коней,

      Але його зіниці

      Чомусь засмучені журбою.

      Він віз з собою

      Кохання щире юнака

      Дорогою, яка вела

      З Іскоростеня в Овруч,

      Бо там жила

      Його Гануся мила.

      Вона занадто юною була,

      І та причина заставляла критись,

      – Не дозволяла одружитись,

      Та баба Дарка все зробила,

      Щоб їх кохання зберегти.

      Ще має рік пройти,

      Тоді вже можна слати старости,

      А зараз, їй лише шістнадцять,

      Йому ж за двадцять

      І через рік буде ще п'ять.

      Він бабу Дарку дуже поважав

      І знав,

      Що рішення її є справедливе

      В її руках.

      Він пригадав,

      Коли ще був малим хлоп'ям,

      Калину, матір баби Дарки

      Як у той день ховали.

      Тоді стояли

      Осінні непогожі дні,

      Такі сумні,

      Як дні останні у житті

      Старої вже Калини,

      Останній крок зробивши до могили

      З єдиним словом на устах:

      «Аскольд мій милий!»

      Коли труну спустили,

      Вже теж стара, похила,

      Одарка баба підійшла,

      На край, кінчалась де могила,

      У себе в пазусі знайшла

      Торбину із землею,

      Яку вона ще молодою принесла

      З могили батька свого,

      Аскольда, вічно молодого.

      Припавши на коліна,

      Стареча голова трусилась біла,

      Одарка під Калиною схилилась,

      Тихенько Богу помолилась

      І землю цю святу поцілувала,

      Калині біля голови поклала,

      Щоб ця спокійно спала.

      Коли ж вона на ноги встала,

      Його, малого ще, Остапа, підвела

      І так сказала:

      «Мій сину, пам'ятай!

      Ніхто так не любив наш край,

      Знедолену цю матір Україну,

      Як мої батьки.

      Коли будеш великий ти,

      Бажаю тобі того,

      Щоб ти достойний був

      Народу й роду свого!

      Щоб ти зумів так покохати,

      Як моя мати

      Сміливого Аскольда!»

      Остап ще пам'ятав крім того,

      Що після поховання цього

      Стареньку повели під руки,