Украдена батьківщина. Трилогія. Анатолій Резнік

      На другий день, після руїни,

      Коли ще сонце не вставало,

      Зірки у небі заснувало,

      І хмари чорні поповзли

      Свинцем важким туди,

      Де Київ в зелені стояв.

      Здавалося, що день тускнів, згасав

      В період сходу сонця,

      Дерева плакали сумні

      У цій сирій на-пів пітьмі

      Краплинами дощу до долу,

      Слізьми вмивали землю кволу

      Від чорної журби.

      А вмивши все, текли

      Маленькими струмками вже туди,

      Де старші їх струмки збирались

      В великі ті потоки,

      Які зривалися із круч в затоки

      Великого Дніпра.

      Струмочки й потічки живили

      Сльозами, горем змитої землі

      Дніпра могутні хвилі,

      Тому вони і символом були

      Святої України.

      Щоб показати всім злодійську перемогу,

      Олег на берег вивів русаків

      І з пагорба могутнього Дніпра

      Рукою показав туди,

      Текла куди

      Дніпра нестримна хвиля,

      А потім меч свій в землю застромив

      І хижо він крізь зуби процідив:

      «Тут буде центр Русі!

      А їхні землі всі

      Мені дадуть велику данину.

      Країну ту

      Мечем ми мусим підкорити,

      Князь Новгородський тут повинен жити

      У Києві-столиці!»

      Не встиг Олег закінчити ці небилиці,

      Як в очі цвігнула стріла,

      Запущена з всіх сил з чужого лука,

      З куща, де там була

      Надійна засідка на нього.

      Черкнувши йому скроню

      Стріла урізалася в крону

      Малого деревця.

      Не застромивши в ката свого гострого кінця,

      Вона, мов плачучи, завила.

      В цю ж мить обличчя стало білим,

      Нема і сліду тим промовам смілим,

      Зціпив за горло жах.

      Пройнявши ката страх,

      Здавався він вже котеням мізерним.

      А русаки уже вели

      Стрункого й молодого юнака,

      Чия рука

      Зробила замах на Олега.

      Дивився гордо він на тих катів,

      Бо так хотів

      Ту погань гидку розтоптати,

      Яка вповзла до його хати

      Хижацьким вбивцею чужим.

      Коли стояв Олег вже перед ним,

      Його юнак прошив немов мечем,

      Пекучим поглядом очей

      Ненависті страшної.

      Олег від хвилювання щось сказав під ніс,

      Перекладач сміливцю вже доніс,

      Що князь великий хоче

      Довідатись про ту мету,

      Яка звела на ту

      Дорогу вбивства князя.

      Хіба ж не знав,

      Що перед ним стояв

      Великий князь нової вже Русі,

      Що Київським прозвався.

      Юнак тоді сказав:

      «Ти вбив

      Вождя мого народу,

      Який дав згоду

      Нести важку державну долю,

      І захищати його волю

      Від всіх ворожих зазіхань.

      Ти батьківщину мою вкрав,

      І мій народ вже