Червона літера. Натаніель Готорн
жорстокого, ніж позбавлення злочинця можливості сховати обличчя від сорому; а саме в цьому і полягала суть покарання.
Однак у випадку з Естер Прин, як і в багатьох інших випадках, вирок вимагав, щоб вона простояла певний час на помості, але без ошийника і без лещат на голові – тобто, без усього того, що було особливо огидним у цій диявольській машині. Уже знаючи про свою роль, Естер піднялася дерев’яними сходами і постала перед оточуючими, височіючи над площею на кілька футів.
Якби тут, у натовпі пуритан, опинився якийсь католик, ця прекрасна жінка з немовлям на руках, чиє обличчя і вбрання були такими мальовничими, змусила б його, ймовірно, згадати про Мадонну, у зображенні якої змагалися один з одним стільки видатних художників. Ту непорочну матір, чий божественний образ близький кожному, і чиєму синові судилося стати рятівником світу. Але тут найбільший гріх так заплямував священну радість людського життя, що світ став тільки суворішим до краси цієї жінки, ще безжаліснішим до народженої нею дитини.
Це видовище засуджених гріха і ганьби вселяло несвідомий страх, та й не могло не викликати його в ті часи. Нікому не спало б на думку сміятися там, де слід було тремтіти. Свідки безчестя Естер Прин були людьми прямими й нехитрими. Якби її засудили на смерть, вони з тим же мовчазним схваленням дивилися б на її страту, не нарікаючи на жорстокість вироку; якби комусь і спало на думку жартувати, це б одразу було припинено присутністю таких значних персон, як губернатор, його радники, суддя, начальник гарнізону та місцеві священики. Усі вони сиділи або стояли на балконі молитовного будинку, дивлячись униз на поміст. Коли такі особи, не побоюючись принизити свою гідність або авторитет, беруть участь у подібних церемоніях, можна не сумніватися, що виконання судового вироку буде прийнято з усією серйозністю і справить необхідне враження.
І дійсно – натовп поводився похмуро і зосереджено. Для жінки, яка приречена витримувати сотні безжальних поглядів, спрямованих на неї і, особливо, на її груди, злочинниця трималася непохитно. Однак довго витримувати це було майже неможливо. Вона приготувалася захищатися від уїдливих реплік, кпинів, публічних образ і у відповідь на будь-яку образу могла б дати волю своїй поривчастій і пристрасній натурі, але цей мовчазний загальний осуд був набагато страшнішим. У ці хвилини Естер Прин воліла б бачити на похмурих обличчях городян глузливі гримаси. Якби ці люди – чоловіки, жінки, діти – зустріли її вибухами реготу, вона могла б відповісти їм гіркою і презирливою посмішкою. Але під свинцевим гнітом мовчазного покарання, що обрушилося на неї, вона часом відчувала, що або збожеволіє, або закричить на всю силу легенів і кинеться з ешафота на камені площі.
Були й такі хвилини, коли сцена, в якій вона грала головну роль, поступово розпливалася перед її очима, звертаючись до зграї примарних видінь. Болісно збуджений розум і пам’ять малювали перед нею інші картини, які не мали нічого спільного з цією вулицею, з цим брусованим містечком, що