Червона літера. Натаніель Готорн
було б найкраще, якщо тільки він живий, – відповів городянин. – Тому наші массачусетські судді взяли до уваги, що цю молоду і красиву жінку, імовірно, довго спокушали, перш ніж вона зважилася на гріхопадіння, а також те, що чоловік її, мабуть, давно спочиває на морському дні. Саме тому з нею і не вчинили згідно з усією суворістю законів колонії. За такий злочин карають на смерть. Але судді, через свою поблажливість і милосердя, вирішили, що місіс Прин повинна простояти всього-на-всього три години на помості біля ганебного стовпа, а потім до кінця життя носити на грудях знак безчестя.
– Мудрий і милосердний вирок! – промовив незнайомець, задумливо опустивши голову. – Таким чином вона стане ходячою проповіддю про згубність гріха до того часу, поки ганебним знаком не буде відмічена її могила. І все ж мене обурює, що співучасника гріха немає поруч із нею на ешафоті! Але він буде знайдений, можу заприсягтися!
Незнайомець увічливо вклонився товариському городянину, прошепотів кілька слів своєму супутнику-індіанцю, й обидва почали прокладати шлях крізь натовп.
Увесь цей час Естер Прин стояла на помості, не зводячи з незнайомця пильного погляду – настільки пильного і напруженого, що хвилинами увесь інший світ зникав з її очей і вона не бачила нічого, крім цієї людини. Однак побачення з ним віч-на-віч було б, імовірно, ще страшнішим, ніж така зустріч, коли полуденне сонце висвітлювало і палило її палаючі від сорому щоки, на грудях її червонів ганебний знак, а на руках лежало народжене в гріху немовля. При цьому натовп, що зібрався, немов на свято, впритул роздивлявся її обличчя, яке раніше можна було бачити лише в церкві – напівприховане доброчесною вуаллю, а ще при світлі м’якого мерехтіння вогнища, в затишній напівтемряві рідного дому.
І яким би жахливим не було все, що її зараз оточувало, присутність кількох сотень свідків слугувала їй хоч якимось захистом. Краще стояти тут, де їх розділяє натовп, ніж зустрітися віч-на-віч: він, і вона, і нікого більше. Тепер жінка бачила в ганебній церемонії подобу якоря порятунку і боялася тієї хвилини, коли він зникне. Занурена у свої думки, вона не відразу почула голос, що пролунав позаду неї. Голос, що повторював її ім’я, звучав урочисто і так голосно, що рознісся по всій площі:
– Послухай мене, Естер Прин!
Як ми вже казали, прямо над помостом, на якому стояла Естер Прин, розташовувався балкон, скоріше, відкрита галерея, що прикрашала фасад молитовного будинку. Зазвичай із цієї галереї в присутності всіх вищих посадових осіб і з усією урочистістю, як було заведено в ті часи під час публічних актів, оголошувалися постанови влади. Звідти, сидячи в кріслі під охороною почесної варти з чотирьох сержантів, озброєних алебардами, дивився на всю цю сцену сам губернатор Беллінгґем[7] – літній джентльмен, чиє обличчя, порізане зморшками, вказувало на чималий життєвий досвід. Капелюх губернатора був прикрашений темним пером, а з-під плаща, облямованого візерунковим гаптуванням, виднівся чорний оксамитовий
Беллінгґем, Річард (1592–1672) – політичний діяч, який обіймав посаду губернатора Массачусетса в 1641, 1654 і 1665–1672 роках. Владний і незалежний аристократ, він постійно конфліктував з іншими посадовими особами колонії.