Америка. Франц Кафка
наче намагаючись у міру сил цьому протистояти, так і випромінював щастя, змушуючи губи й очі сяяти незнищенною посмішкою, зверненою до самого себе, співрозмовника і всього світу.
Із цим юнаком, якого було звати Мак, із цілковитої згоди дядька було домовлено щоранку о пів на шосту разом їздити верхи – чи то в манежі, чи надворі. Карл, щоправда, спочатку вагався приставати на це, бо ж іще ніколи не сидів на коні й волів би спершу трохи повчитися їздити, але дядько і Мак так його вмовляли, подаючи їзду верхи як суцільне задоволення та корисну для здоров’я вправу, а зовсім не як якесь мистецтво, що він урешті погодився. Це, втім, означало, що вставати йому доводилося вже о пів на п’яту, і йому часто було від цього дуже прикро, бо тут, мабуть, унаслідок постійної уважності, яку йому доводилося виказувати весь день, він просто-таки потерпав від непереборного бажання спати, та вже в лазничці жаль цей незабаром розсіювався. Над усією ванною, вздовж і вширину, простягалося ситко душу, – який однокласник удома, хай навіть найбагатший, мав щось подібне, до того ж тільки в особисте розпорядження, – і в цій ванні, де можна було розкинути руки, Карл лежав, випроставшись, і пускав на себе струмені літньої, гарячої, знову літньої і нарешті крижаної води, як заманеться, чи над частиною, чи над усією поверхнею ванни. Він лежав там, наче ще насолоджуючись сном, а надто любив ловити заплющеними повіками останні поодинокі краплі, які потім стікали обличчям.
У школі верхової їзди, куди його підвозив високий дядьків автомобіль, на нього вже чекав професор англійської, тоді як Мак завжди без винятку приходив перегодом. Та, зрештою, хай собі запізнюється на здоров’я, бо справжня жвава їзда розпочиналася щойно тоді, коли приходив він.
Хіба не ставали дибки коні зі свого дотеперішнього півсну, коли він заходив, хіба не ляскав голосніше батіг у приміщенні, хіба не з’являлися раптом на довколишніх галереях усілякі люди, глядачі, конюхи, учні чи бозна-хто ще? Зате Карл використовував час перед Маковим прибуттям, щоби бодай трохи позайматися хай навіть найпримітивнішими попередніми вправами. Там був якийсь довготелесий чолов’яга, що сягав до найвищих кінських спин, ледь піднісши руку, і саме він давав Карлові ці уроки, що завжди тривали заледве чверть години. Карлові успіхи не були неймовірними, і він мав постійну нагоду як слід засвоїти численні англійські прокльони, що їх він під час цієї науки захекано вигукував своєму викладачеві англійської, котрий завжди стояв, прихилившись до незмінно того самого одвірка, і виглядав украй сонно. Втім, майже все невдоволення від їзди припинялося, коли прибував Мак. Довготелесого чолов’ягу відсилали, і вже незабаром у ще напівтемній залі не було чутно нічого, крім копит коней у клусі, і не видно майже нічого, крім піднесеної Макової руки, якою він віддавав Карлові команди. За півгодини такого вдоволення, що проминало, як сон, усе зупинялося, Мак дуже поспішав, прощався з Карлом, іноді плескав його по щоці, коли був особливо задоволений його їздою, і зникав, від