Америка. Франц Кафка
здивувався, що він і не подумав заперечити дядькових слів, які можна було, безсумнівно, оцінити тільки як самоприниження. Старший касир притьмом кинувся до столу й передав боцманові по телефону наказ капітана.
«Часу в мене обмаль, – сказав собі Карл, – але, не образивши всіх, я нічого не вдію. Не можу ж я покинути зараз дядька, по тому, як він насилу знайшов мене. Капітан, щоправда, ввічливий, але й тільки. На дисципліні ввічливість його кінчається, а говорив дядько, мабуть, цілком щиро. З Шубалем я не хочу розмовляти, шкодую навіть, що подав йому руку. А всі інші, хто тут є, – то взагалі покидьки».
І, так думаючи, він повільно підійшов до паровичника, вийняв з-за паска його праву руку і легенько взяв її в свою.
– Чому ж ти мовчиш? – спитав він. – Чому ти все терпиш?
Паровичник тільки насупився, ніби підбирав слова для того, що має сказати. Дивився він на Карлову й на свою руку.
– З тобою повелися так несправедливо, як ні з ким на судні, я це напевне знаю. – Карл сплів свої пальці з паро-вичниковими, і той озирнувся довкола блискучими очима, ніби йому випала велика втіха, яку йому ніхто не може при-винити.
– Тобі треба захищатися, сказати, так це чи ні, інакше люди не матимуть ніякого уявлення про правду. Обіцяй, що послухаєшся мене, бо сам я, мабуть, з багатьох причин зовсім не зможу більше тобі допомогти.
І Карл заплакав, цілуючи паровичникові руку, підніс її, велику, майже неживу, до свого обличчя й притиснув до щоки, ніби коштовність, від якої доводилося відмовлятися. Відразу ж біля нього опинився дядько-сенатор і силоміць відтягнув його геть.
– Паровичник, видно, приворожив тебе, – кинув він, проникливо дивлячись поверх Карлової голови на капітана. – Ти почувався самотнім, аж раптом з’явився паровичник, тепер ти вдячний йому, це заслуговує всілякої похвали. Але вже не заходь задля мене надто далеко і вчись розуміти своє становище.
У коридорі знявся галас, чути було окремі вигуки і, здавалося, хтось навіть грубо грюкнув у двері. До канцелярії зайшов якийсь матрос, трохи здичавілий, підперезаний жіночим фартухом.
– Там люди, – сказав він, рухаючи ліктями, ніби й досі пробивався крізь юрбу. Врешті він отямився і хотів був віддати честь капітанові, коли помітив, що на ньому фартух. Він зірвав його, шпурнув додолу й вигукнув: – Це просто свинство! Нап’яли на мене фартуха!
Але тоді він клацнув каблуками й віддав капітанові честь. Дехто спробував посміхнутися, на що капітан суворо зауважив:
– Оце я зву добрим гумором. Хто там, у коридорі?
– То мої свідки, – озвався Шубаль, виступаючи наперед. – Уклінно прошу вас пробачити їм непристойну поведінку. Коли позаду залишається морська подорож, люди часом поводяться як навіжені.
– Зараз же кличте їх сюди! – наказав капітан і, повернувшись до сенатора, мовив люб’язно, але швидко: – Чи не будете ви, шановний пане сенаторе, такі ласкаві, що підете тепер із своїм небожем за цим матросом, який посадить вас у човен? Мені й не описати достоту,