Книга Відлиги. 1954-1964. Тимур Литовченко

      От чим обертається порушення балансу – крахом усього, що тобі дороге, обнуленням усіх твоїх земних досягнень!

      Тому задля з’ясування міри власної розвиненості душі приходили у сфіру Даат, ставали на «лезо Оккама» і якомога швидше бігли-ковзали з нескінченності в нескінченність, розкинувши руки. При цьому на праву долоню їм повсякчасно падали речі впорядковані, на ліву – хаотичні. Тоді, коли це ставалося, було вкрай важливо врівноважити набуту річ її протилежністю:

      – логічне – осяянням;

      – прояв сили – проявом милосердя;

      – закон – благодаттю;

      – здатність утримувати – прагненням давати.

      Хто встигав зробити це – той продовжував мчати лезом з нескінченності в нескінченність. Хто не встигав – утрачав баланс і падав або праворуч у приховану за хмарами сфіру Біна3 чи в сфіру Гвура4, або ліворуч у сфіру Хохма5 чи в сфіру Хесед6. При бажанні забіг «лезом Оккама» можна було повторити, причому неодноразово, проте результат був майже незмінним. Нарешті остаточно переконавшись, до порядку вона тяжіє чи до хаосу, а також з’ясувавши тривалість перебування на «лезі», душа починала готуватися до відповідного земного втілення. Ось, власне, і вся кабалістична містика, довкола якої там, у земному світі, накрутили хтозна яких дурниць.

      З-поміж цілого сонму інших душ «лезом Оккама» тепер нісся веселий молодик з серйозними очима. Ну-у-у, як, себто, молодик… У тонкому світі вік був абсолютно відносним, яку подобу хто хотів мати, таку й мав. Це стосувалося абсолютно всіх зовнішніх рис і всіх деталей одягу, тому фіксуватися на них – тільки час гаяти. У сфірі Даат душі пізнавали одна одну в зовсім інший спосіб – через внутрішнє тяжіння чи відштовхування.

      А зовнішність можна було змінити будь-коли. Дехто навіть навмисно «перекроювався» щомиті: зі старця на дитину, потім на огрядну жінку, потім на худорлявого юнака, на літнього чоловіка, на дівчину… і знов, і знов… Утім, наш веселий молодик вважав за краще незмінно зберігати серйозність в очах навіть під час забігу «лезом Оккама». І навіть при тому, що на бігу спокійно й розважливо розмовляв з Багряним Янголом:

      – Отже, ця місія пропонується мені?

      – Тобі, так.

      – І це високе рішення, кажеш?

      – Не просто високе – найвище!

      – Особисто Всемогутній?..

      – Особисто Сущий найменші деталі затвердив.

      – Висока честь!

      – Авжеж. Таке не кожному довірять.

      – А чому саме мені? Чому не іншому комусь?

      – Бо ти вже майже досягнув середини нескінченності.

      – Майже середина «леза Оккама». Майже… Х-ха-а-а!.. Оппа-а-а!..

      Коли молодик заусміхався, то на його лівій руці нізвідки раптом виникла чималенька порція осяяння: розмита потоками весняних талих вод земляна дамба осідає, і нестримні маси сморідно-чорного глею проливаються апокаліптичним потоком на натовп людей, які все ще перебувають у повному невіданні. Щоб не втратити рівновагу і продовжити біг-ковзання, молодикові довелось шалено вигнутися праворуч і зачерпнути з пухнастих грозових хмар повну пригорщу розуміння причин майбутньої трагедії.

      – От бачиш, як вправно ти впорався! – радісно похвалив молодика Багряний Янгол.

      – Але ж все одно це ще не середина, а лише МАЙЖЕ середина, – скрушно зітхнув молодик. Під дією скрути його десниця хитнулася донизу, довелося негайно врівноважуватися веселощами на лівій руці.

      – Переважна більшість душ не дістається навіть сюди. А ти майже дістався… вкотре вже, нагадай, будь ласка?..

      – Це сімнадцята спроба.

      – От бачиш! У тебе вистачило впертості аж на сімнадцять забігів.

      – Подейкують, нібито такий собі Ґаутама Сіддгартха здійснив не якісь там сімнадцять, а цілих сімдесят тисяч спроб і все ж таки спромігся досягти нескінченності. А досягнувши – пішов на втілення і став Буддою.

      – Ну, ти ж розумієш, що це лише жарт…

      – З якого дива я маю це розуміти?

      – Бо