Книга Відлиги. 1954-1964. Тимур Литовченко
стовпом, чоловік лівою здоровою рукою видобув з кишені потертих штанів з витягнутими колінцями невеличкий клаптик паперу, щось на ньому прочитав, потім поклав на місце й покликав, стурбовано озираючись на всі боки:
– Назаре, агов!.. Назаре, ти де?..
– Та тут я, батьку, тут, – відгукнувся молодик, насилу продираючись крізь натовп, що намагався віднести його в протилежний бік.
– Ти чого це там застряг, га?
– Та так… – він явно застидався.
– Чогось не бачив, чи що?
– Та кажу ж, що так, не переймайтеся.
Насправді Назар дуже уважно придивлявся до тролейбуса, який саме завертав на площу. І не дивно: адже в їхній рідній Ба-коті ніякого транспорту, окрім гужового, споконвіку не було (хіба що вантажівка якась час від часу заїде випадково), на автобуси і трамваї він встиг надивитися під час проходження строкової служби в армії. Натомість тролейбуси раніше бачив хіба що на газетних фотографіях, а тут – на тобі, все наживо! Бігає, немов трамвай, під електродротами, але не по рейках, а на автомобільних колесах. І сам весь такий пузатенький, гладенький… Але ж хіба вголос про таке скажеш?! Це ж столиця, а не їхнє забите село! Тут цих тролейбусів, либонь…
– А це що у тебе таке? – раптом спитав Амос Дунець.
– Де?..
– Та оце… Ах ти ж!..
Скинувши з плечей свого сидора, молодик раптом помітив, що ззаду його тканину перетинає чималенький вертикальний поріз.
– І де це я так зачепився, що не помітив, як порвав… – почав він замислено, однак батько подивився на нього скоса і скрушно зітхнув:
– Ох, Назарко, Назарко! Тобі ж уже двадцять чотири годи, вже і в армії відслужив, ондо в інститут поступати зібрався, а життя ти й досі геть не знаєш. Не зачепився ти ніде й нічого не порвав. Це лихі люди тобі наплічника підрізали, он воно як!
– Лихі люди?.. – молодик розгублено кліпав очима, немовби не вірячи в саму можливість їхнього існування.
– Так, злодії, – підтвердив батько. – Пограбувати хотіли, доки ти там ґав ловив. Нумо кажи, що у тебе було в наплічнику?
– Та нічого такого…
– А давай-но перевіримо.
Опираючись натовпу й намагаючись триматися під ліхтарним стовпом, перевірили. Нібито все було на місці. Про всяк випадок перевірили також батьків сидір, з яким усе виявилося гаразд.
– Теж мені йолопи царя небесного… Знайшли кого грабувати, щоб вам добра в житті не бачити, бісові діти!.. – лайнувся пристаркуватий Амос Дунець спересердя і звернувся до сина: – Ну що ж, давай-но запхнемо цю дірку сяк-так та й підемо собі.
– Куди? На трамвай чи, може, на тролейбус?..
– Перукарню шукати підемо, – не звернувши жодної уваги на хвилювання в голосі сина, мовив батько авторитетним тоном.
– Перукарню?! А навіщо нам вона?
– Побачиш.
– Ну та-а-ату-у-у!..
– Ходімо зі мною.
Перукарню шукали мало не півгодини, розпитуючи всіх зустрічних, аж поки хтось не напоумив,