Книга Відлиги. 1954-1964. Тимур Литовченко
– змолився молодий чоловік, проте Амос мовив з несподіваною суворістю:
– Я кому сказав?! Якщо людина тобі пропонує вуха відкрити, то й відкривай. Бо зарости завше встигнеш.
– Гаразд, вуха відкриваємо.
Менш ніж за десять хвилин зачіска «під горщик» була готова.
– Червінця вистачить? – батько видобув з-за пазухи потертий гаманець, проте перукар заперечно похитав головою:
– Ви не тільки стриглися, ви ще й голилися. Плюс одеколон. І ще молодий чоловік… Дванадцять двадцять п’ять за обох.
Дунець-старший розплатився, сховав гаманець за пазуху, потім одягнув свій сидір і коротко скомандував синові:
– Ходімо.
Назар послідував за батьком. Оскільки його сидір підрізали, молодий чоловік про всяк випадок надягнув його не за спину, а наперед, на груди. Хоча при цьому доводилося частенько поправляти лямки наплічника, які сповзали. Незручно, але що поробиш…
– Тату…
– Чого тобі?
– А навіщо ви… ми… той…
– Що?
– Навіщо ви отак причепурилися?
– Послухай-но, синку. Я їду до старого фронтового товариша, з яким ми не бачилися вже добрих десяток років. Хочу навідатися до нього красивим. Щоб по всій формі, так би мовити… Ото маю я право раз на десять років привести себе до божого ладу чи не маю?!
– Звісно, що маєте.
– Отож бо. Ти давай-но, не відставай.
Керуючись записаними на папірці вказівками, вони знайшли зупинку трамвая № 9 і після кількахвилинного очікування вже трусилися в переповненому вагоні. Щоправда, Назар був трохи розчарований, оскільки сподівався вперше в житті прокататись на тролейбусі… Однак не вийшло. «Нічого, нічого! От поступлю в медичний, тоді ще буде нагода і на тролейбусі з’їздити», – втішав він себе.
У переповненому трамваї ставало спекотно. Оскільки, згідно з побажаннями батька, перукар не пошкодував парфумів, аромат «Шипру» невблаганно розповзався на весь вагон. Ті, хто стояв довкола, періодично косували на Амоса Дунця, незадоволено підібгавши губи. Він же весь сяяв, немов новенький гривеник. Що ж до Назара, то молодий чоловік і далі сушив мізки, намагаючись второпати, навіщо батькові аж так ретельно готуватися до зустрічі з однополчанином?!
Вийшли з вагона, коли водій оголосив зупинку «Житній ринок». Опинившись посеред невеликого бульварчика, почали роздивлятися довкола. Судячи за всіма ознаками, за трав’янисто-зеленими парканами по обидві пішохідні тротуари шуміло справжнє торжище – мабуть, це й був отой Житній ринок. А просто на зупинці посеред бульварчика стирчала на цегляному підмурку простецька дерев’яна будівля, пофарбована світло-брунатною олійною фарбою. Обійшовши довкола неї, батько й син побачили на парадному фасаді напис:
До входу вели півдюжини бетонних східців, ліворуч під написом «СКОРО» висіла афіша кінодрами «Анна на шее» з Аллою Ларіоновою в головній ролі, праворуч під написом «СЬОГОДНІ» глядачів запрошували на перегляд