Книга Відлиги. 1954-1964. Тимур Литовченко
дозволь… Чи ти точно на медика вивчитися хочеш?
– А-а-а… що, ви хіба не думаєте, що… – розгубився молодий чоловік.
– А може, тобі б той… на артиста вивчитися? Читаєш добре.
– Капочко, та ти що таке кажеш?! На артиста… Пхе!!! – Амос аж сіпнувся. – На артиста кожен дурень вивчитися може, але що з того?! От дохтур – я це розумію! Люди завше хворіли, хворіють і хворітимуть. Отож лікувати їх завше треба, хоч би що… І як Назарко мій на дохтура вивчиться, то матиме в житті надійний кавалок хлібу, що б там не сталося. А артист твій що?! Як людині припече, то вона й без віршів тих проживе.
– Та-а-ату-у-у!..
– Помовч, Назаре, коли старші кажуть, май повагу!
– Та я маю і до вас, і до… до тітки Капи також.
– Ну то й добре, що маєш. Отже, Капочко, ти мені хлопця з пантелику не збивай. Як ми всією сім’єю вирішили, щоб на дохтура він вивчився – то нехай вчиться, як вирішили. Бо якщо хлопцеві моєму меншому не в медицину іти, то назад до Бакоти вертатися доведеться. А у нас там, Капочко… Знаєш, скільки там у нас народу під час повоєнного голоду повмирало?! Дві третини села, вважай – отак! Бо до війни був один розумний жид, Мошком звався, який в лиху годину своїм хлібом жидівським все село нагодував, а тепер добре, що моя Аґлая раз на тиждень на колгоспних посадках, що на місці старих монастирських фільварків9, горох ночами обривала. Та ще й поталанило їй, що сторож не схопив, бо Палажку Ґирлижиху за таке саме у степи казанстанські… тьху ти – в казахстанські… А-а-а, один хрін десятку впаяли й ні на які обставини не зглянулися!..
Батько лише рукою махнув розчаровано:
– Нам, Дунцям, дуже пощастило, що ми все це пережили. Що і я сам, і Ґуля моя, й сини… Отож нехай Назарко на дохтура вчиться. А вірші… А віршів у нього цілих дві книжки та ще й грубий зошит цілий, від руки списаний. Одну книжечку віршів йому хтось там ще під час війни подарував, другу він зі служби армійської привіз. А звідки понавиписував те, що в зошиті – хтозна. Ну, нехай собі читає на дозвіллі, я не проти цього.
– Гаразд, – Капітоліна відсторонилася від батька, потягнулася, доволі спритно скочила на ноги й мовила: – Ну що ж, Назаре, треба тебе десь на постій поставити. І краще зробити це, доки не зовсім пізно. На сьогодні я тебе добрим обідом нагодувала, до ранку вистачить. А завтра…
– А-а-а…
Молодий чоловік знов зашарівся, не наважуючись спитати про певні речі.
– Як у свій медінститут поступиш, то там тебе в гуртожиток поселять. А поки що треба ж тобі десь жити? Треба. Отож! Ну, то зараз десь тебе прилаштуємо, – господиня кімнати енергійно кивнула, не моргнувши оком, а потім додала замислено: – Звісно, в серпні було би краще. Я б тебе тут же, в своїй квартирі у сусідів прилаштувала. Але якщо зараз, то зараз.
– А-а-а…
– Що тобі незрозуміло?
– А-а-а… ви, тату, як же?
– А я, синку, й на підлозі переночую. Знаєш, скільки разів на фронті доводилося просто на голій землі спати? Тож не переймайся за мене.
– Так-так, я все те пам’ятаю, – підтвердила Капітоліна. – Шкода, що у мене кімната замала. Тож я спатиму на своєму ліжку, батьку твоєму на підлозі постелю. На ніч ми ще поговоримо,