Книга Відлиги. 1954-1964. Тимур Литовченко
– Ну що ж, побачимо. А тепер ходімо до мене, чайку поп’ємо. У мене добрий чай: чорний тридцять шостий. Ходімо!..
І вже зачинившись у директорському кабінеті та поставивши чайник на невеличку електроплитку (яку Елла Никанорівна чомусь вперто називала «керогазом»14), Ніна почула:
– Те, що я свій законний вихідний на нову співробітницю витрачаю, це нічого страшного. Просто хочу поближче познайомитися з тобою, як слід бібліотеку нашу показати з усіма її закуточками. Це в інтересах майбутньої роботи, а отже, вважай, в моїх особистих інтересах. До того ж… – Директорка зітхнула. – До того ж у містечку нашому все одно нема чим зайнятися. Можливо, скажеш, що Канів – це райцентр?.. Облиш, то лише гучна назва, а насправді… Дірка від бублика, через яку жодного просвіту в житті не видно – от чим є наш Канів. Хоча якщо дивитися суто формально, то в нашому місті поховані двоє письменників, які мали колосальний вплив у царині літератури: Аркадій Гайдар, в бібліотеці імені якого ти відтепер будеш працювати, і Тарас Шевченко.
При згадці імені останнього Ніна не змогла утриматися, і її обличчя на мить перекосила мимовільна огидлива гримаса. Директорка бібліотеки відреагувала миттєвою зміною тону з лагідного на залізний:
– А тепер давай-но розповідай, за які гріхи тебе до нас запроторили.
– Ви про що… – промимрила новоспечена бібліотекарка, трохи налякана такою несподіваною трансформацією.
– А про те, миленька, що мене не обдуриш, бо я – горобець стріляний і калач тертий. А тому давай-но порахуємо… – Елла Никанорівна почала загинати пальці: – До нашого богом забутого Канева ти приїхала працювати не з села якогось, а аж із самого Києва – це раз. Направила тебе на роботу міліція – це два. У трудовій книжці у тебе дивний запис є, закреслений – три. Ти не молоденька дівчинка і не стара шкапа, подібна до мене, тобі ще тридцяти немає. При цьому одинока, без сім’ї – чотири. Коли я Шевченка згадала, тебе… О, знов ти аж перекривилася, немов кислицю скуштувала – п’ять.
Вона здійняла над головою стиснутий кулак, повертіла ним у повітрі та з виглядом переможиці резюмувала:
– П’ять причин, що нагло кидаються в очі! Цілих п’ять причин… Тільки треба бути уважною, щоб їх розгледіти. Я уважна, можеш навіть не сумніватися. То що, ти навіть тепер хочеш сказати, що все це випадковості, що тебе з Києва не висилав ніхто, так?.. І гадаєш, я в це повірю?! Не на таку напала. А тому давай-но розповідай все, як є. Бо я мушу знати, кого заслали на мою голову і чим це мені загрожує.
На електроплитці шумів чайник. Елла Никанорівна не зводила допитливих очей з нової співробітниці. А Ніна Федяк губилася в здогадах, не знаючи, що можна розповідати своїй новій начальниці, а чого не можна. І якщо навіть можна, то… чи варто робити це?! Або все ж краще промовчати…
Колись вона вважала, що не може бути в світі нічого гіршого, ніж жити з татом-випивакою, який у нетверезому вигляді лупцює тебе тим, що під руку трапиться. Мати лише зітхала: «Доню, доню… От виростеш, тоді зрозумієш, що це за нещастя для простецької баби – коли їй нема кому навіть око підбити». Чи зрозуміла вона
Побутовий нагрівальний прилад, що працює на гасі.