Книга Відлиги. 1954-1964. Тимур Литовченко
особисто прослідкував, щоб поліцаї відвели до Бабиного Яру подружжя Гехтманів з їхнього двору, коли ж чоботареві Меїру Гехтману вдалося дивом утекти – допоміг його вистежити і впіймати. В тому не могло бути найменших сумнівів, оскільки в жовтні 1941 року Мориченки урочисто в’їхали в більшу за площею кімнату Гехтманів. А такий «приз» німецькі окупанти виділяли саме тим, хто допомагав їм зробити Київ територією «юденфрай».
Ясна річ, коли фашистів прогнали, чекісти взялися за Мориченків. Та як не дивно, подружжя вийшло сухим з води. Більше того, товариш Мориченко перетворився на «Мориченкова» й пішов працювати в Подільський райвиконком, а його дружина Тамара Антипівна тепер викладала українську мову й літературу в середній школі № 20. До речі, це була ще одна причина запідозрити саме їх – бо хто краще від профільної вчительки міг розбиратися в літературній спадщині Великого Кобзаря…
– А ти доведи, фашистко! – щоразу сміялася в обличчя Ніні вчителька, й її верхня губа здималася вгору від насолоди, коли вона повторювала, немов суддівський вирок: – Фашистко!..
Однак найстрашніше сталося позаторік, коли просто посеред ночі віконна шибка в їхній кімнаті раптом тріснула й посипалася дрібненькими друзками, слідом за тим з двору влетіла й гепнулася на підлогу чимала каменюка, загорнута в якийсь папірець. Останній виявився радянським агітплакатом часів Великої Вітчизняної війни з виправленим пропагандистським гаслом:
З мамою сталася істерика, після якої у нещасної віднялися ноги. Ніна спробувала поскаржитися в міліцію. Там обіцяли розібратися… але скільки не старалися, винних так і не знайшли.
– Що, фашистко, догралася? – глузливо спитала дівчину Тамара Антипівна, при цьому її верхня губа випнулася особливо помітно. Ніна не відповіла нічого, бо поспішала до мами, відтепер назавжди прикутої до ліжка. На роботу її тепер загалом не брали, тому остаточно припинивши спроби працевлаштуватися, вона два роки поспіль доглядала матір, яка згасала поступово, але невідворотно. Аж доки не померла в лютому.
І тут уперше за останній десяток років щастя, схоже, нарешті посміхнулося Ніні. Почалося з появи у них нового дільничного інспектора. Всебічно вивчивши справу сестри зрадниці Радянської Батьківщини, оголошеної у всесоюзний розшук, молодий лейтенант запросив Ніну до себе на співбесіду. Наприкінці підбив невтішний підсумок:
– Такі справи, Ніно Панасівно… Уже четвертий рік16 існує Указ Верховної Ради СРСР «Про заходи боротьби з антигромадськими, паразитичними елементами». В Москві та області справи ще жорсткіші17, проте ми все ж таки в Києві. У будь-якому разі ви давно вже ніде не працюєте, а живете, за вашим власним визнанням, лише на гроші, виручені від нелегальної торгівлі на так званій «барахолці» речами, винесеними з вашого і нещодавно померлої матері помешкання. То що ж робити з вами?..
– Робіть, що хочете, – абсолютно безбарвним голосом відповіла Ніна. – Можете хоч у тюрму за ґрати запроторити, хоч
Цей Указ був ухвалений 23 липня 1951 року, хоча й не публікувався офіційно.
Йдеться про спеціальну Постанову Ради міністрів СРСР від 19 липня 1951 року «Про заходи щодо ліквідації жебрацтва в Москві та Московській області та посилення боротьби з антигромадськими, паразитичними елементами».