Книга Відлиги. 1954-1964. Тимур Литовченко
довідки про ці відвідини до звітів по Запорізькій практиці.
Цього тижня практиканти мали побувати на сусідній «Дніпроспецсталі» – отак і опинилися під час обідньої перерви в робітничій їдальні. Чим у подібній ситуації міг займатися балакун Рафка?! Природно, розповісти, як іще під час свого навчання на інженера-зварювальника їхній керівник Мишко-Самотряс здавав «тисячі» з німецької мови:
– А сталося те, що Мишко-Самотряс лише тепер такий поважний, що аж жах бере. Зате під час навчання тим ще лобурякою був. Ну, і вивчати німецьку мову йому хотілося приблизно так само, як мені – китайську. Це ж одразу після війни було, про фашистів пам’ять у всіх свіжа, зокрема у нього. А тут «тисячі» з німецької здавати. Як тобі, га?..
– Ти далі давай, далі, – доки троюрідний брат теревенив, Льонька встиг розправитися з холодним пісним борщем.
– Я й кажу, що Мишко-Самотряс придумав таку штуку, що на вуха не налазить. Отже, хтозна як, проте уламав когось перекласти йому німецькі «тисячі» на людську мову, а потім узяв та й визубрив той переклад напам’ять! Як тобі хід конячкою, га?!
– Що, невже всі «тисячі»?! – здивувався Льонька.
– Всі, братику, всі до одної!!!
– Ото пам’ять залізна, – в Льончиному голосі вчувалася недовіра.
– Залізна-то залізна, нема питань. Але ти далі послухай… Отже, визубрив наш Мишко-Самотряс свої «тисячі», прийшов здавати вже під вечір, сів перед викладачкою-німкенею. Вона каже: «Читайте, геноссе Самотрясов». Ну, Мишко наш і почав шпарити напам’ять – тільки очима з боку в бік водить, імітує, старається щосили. І тут… треба ж такому статися… світло згасло, взяло та й згасло…
– Як?!
– А отак, братику: вирубалося! Десь пробки повибивало. Ну, ясна річ, Мишку нашому тут би й зупинитися. Але ж він злякався, що як світло увімкнуть, то викладачка скаже: «Читайте звідси», – а він же може тільки безперервно від початку до кінця… Отож, розгубившись абсолютно, наш Мишко продовжує шпарити напам’ять визубрений текст. Німкеня спочатку не в’їхала, а потім і запитує: «Геноссе Самотрясов, ви що, в темряві бачите?!»
Обидва реготали так, що мало не подавилися їжею. Рафка до того ж регулярно повторював: «В темряві бачите… в темряві бачите… Отакої». Робітники з-за сусідніх столиків почали з цікавістю озиратися на веселих практикантів. Але зовсім несподівано Льонька припинив сміятися й мовив:
– А знаєш, Рафко… Дарма ми так.
– Що дарма? – не зрозумів той.
– Дарма над Мишком-Самотрясом кепкуємо. Він і справді молодець.
– Ти чого це раптом?! – здивувався Рафка.
– А того, що це добре, що Мишко-Самотряс примусив нас також інші підприємства відвідувати.
– Добре?! Ти кажеш, добре?!
– Кажу, так.
– Та що з тобою сталося, Льонько?! Чи ти від спеки вже зовсім… того?..
– Ех, Рафко, що не кажи, але в Запоріжжі мені сподобалося. Тут же суцільні промислові гіганти, все таке