Лола та аварійний вхід. Ізабель Абеді
, де вона почалася й де закінчилася.
Ми з подругою стояли перед маленькою могилою в саду неподалік від мого будинку… Але взагалі це кінець історії. Усе почалося в Парижі – з мене та сімох левів. Леви були надзвичайно дикими й лютими, але я їх приборкала. Таке переді мною стояло завдання, адже я була всесвітньо відомою дресирувальницею тварин для кіно. Мене знали не лише в Німеччині, але й в усьому світі. Я – Лола Левине Серце, і всі тварини слухаються мене з півслова. Я навчила диких койотів танцювати степ, лисиць – фокстрот, а курей – хіп-хоп.
Але взагалі це нісенітниця. Приборкати сімох левів було набагато складніше, тому що їх привезли не з якогось там зоопарку, а просто з африканської савани. Я познайомилася з ними, коли їх вантажили в спеціальний літак, що летів у Париж, де я мала терміново підготувати їх до зйомок фільму. І якого! З погонею за лиходієм Єлисейськими Полями, – а це, як вам, напевно, відомо, знаменита вулиця в Парижі, де є сила-силенна модних магазинів.
Але спочатку нам треба було навчитися дефілювати. Ох, як мені подобається це слово! Від нього на язиці залишається такий присмак, начебто ти з’їв найкращий карамельний пудинг! Але мова не про пудинг. Дефілювати – це означає йти не поспішаючи, прогулюючись, іноді навіть заходячи до магазинів. Саме це ми й робили. Я навчала левів слухняно сидіти перед кабінками примірювальних кімнат, поки я перебирала та приміряла найдорожчі туалети. Дівчата-продавчині були дуже-дуже ввічливими, напевно, через мій небезпечний почт. Вони навіть не обурилися, коли один із левів на прощання навалив величезну купу, а навпаки – подарували мені на пам’ять золотаво-коричневе боа з пір’я.
Потім ми репетирували погоню. За моєю командою леви помчали Єлисейськими Полями, перестрибуючи через палаючі автівки, й оточили лиходія, якого саме й мали переслідувати за сценарієм: мсьє Коппенрата, котрий наводить жах на дітей, а також кидає молодих дівчат на поталу диким левам. У фіналі леви, яким це набридло, об’єдналися й накинулися на нього самого. Мсьє Коппенрат безпорадно, як перевернутий колорадський жук, лежав на землі, а сімка левів обнюхувала його, і лиходій відчував на своєму обличчі подих смерті. Цю сцену ми репетирували двадцять сім разів, і коли мсьє Коппенрату ставало зовсім зле, я гладила левам гриви, допоки ті не починали мурчати, як семеро лагідних кошенят.
На цьому місці я спокійно заснула.
Коли я прокинулася наступного дня, я перебувала не в Парижі, а у власному реальному житті: у своїй дитячій кімнаті на вулиці Бісмарка в Гамбурзі. І, самі розумієте, я була не знаменитою дресирувальницею Лолою Левине Серце, а просто Лолою, Лолою Фелозо. Ви ж знаєте, що коли я вночі не можу заснути, то уявляю, що б сталося, якби я була кимсь іншим. Хоча насправді я дочка мами й папая, внучка бабусі й дідуся, небога тітки Лізбет, подруга Алекса з Парижа і найкраща подруга Фло.
Але тепер у цьому реальному житті з’явився й іще хтось: уже цілий тиждень у мене жила Білосніжка, маленька чорна кішечка зі сніжно-білим кінчиком хвоста. Її доставили не із савани, як тих моїх уявних левів, а із салону перукарки Кларисси, що розташований просто на розі нашої вулиці. Якщо ви пам’ятаєте, Білосніжка з’явилася в моєму реальному житті наприкінці попередньої історії. Але подруга говорить, що треба розповісти усе ще раз, а то хтось може не зрозуміти, що й до чого. Спробую.
Коли я вперше побачила Білосніжку, вона була ще у своєї матусі Лізи. Кларисса поставила кошик із кошенятами в кутку перукарні. Він був вистелений м’якою овечою вовною. У ній лежала Ліза із шістьма маленькими чорно-білими кошенятками. Очі в них іще не відкрилися. Вони ссали молоко й виглядали такими зворушливими, що хотілося верещати від захвату. Природно, я не заверещала, щоб їх не злякати.
А ось те, що за спиною в Лізи ховається ще одне кошеня, я помітила тільки тоді, коли крихітна чорна лапка обхопила її шию. Лапка була чорна, як ебенове дерево, а слідом за нею з’явилася чорна мордочка. Потім це сьоме кошеня заходилося гризти мамине вухо. І ось тут я побачила рожевий язичок і білий-білий кінчик хвоста. Він літав із боку в бік, як пухнаста сніжинка.
Саме в цю мить я зрозуміла, що це кошеня – моє. Я знала, що такому відчуттю можна довіряти, тому що раніше звідала щось схоже, коли зустріла свою найкращу подругу.
Але пояснити це мамі й папаю виявилося не так уже й просто! Папай сказав «ні» сімнадцять разів, мама – усі вісімдесят сім.
Але це через те, що в неї була відпустка, і вона бувала вдома частіше. На вісімдесят восьмий раз мама погодилася, а потім погодився й папай. Я так голосно кричала «ура», що сусіди почали стукати в стелю.
День, коли Білосніжку принесли додому, був найкращим у моєму житті. Можете собі уявити! Щоб доставити її в нашу квартиру, літак, природно, не знадобився, не те що для левів із моїх фантазій. Вистачило маленького кошика, який позичила мені Кларисса. Я вирішила обережно витягти кішечку з кошика, поки вона спала, і Фло говорить, що це було серйозною помилкою. Але Фло тоді не було в місті, вона проводила травневі канікули у свого тата Еріка в Дюссельдорфі. Але взагалі, як каже моя бабуся, на задній розум усі багаті. Щоправда, ця приказка мені здається досить