Лола та аварійний вхід. Ізабель Абеді
подругою, – це зрозуміло. Але те, що вона запросила Фло, могло означати тільки одне: Анна-Ліза вирішила мене подратувати.
– Ми поїдемо до моєї тітки, – додала Анна-Ліза. – І якщо буде гарна погода, смажитимемо шашлики в саду.
– Мені шкода, – Фло повернула Анні-Лізі конверт. – Вибач, але ми домовилися провести вихідні з Лолою.
Анна-Ліза пхикнула і глянула на мене зверху вниз.
– Вирішили проштудіювати математику?
– Ні, – відповіла я. – Ми їдемо в Париж до мого друга. І якщо буде гарна погода, продефілюємо Єлисейськими Полями.
– Що-о? – Сол, приятель Фло, який жував бутерброд, від подиву вдавився. – А я чому про це нічого не знаю? – прохрипів він і закашлявся.
Ансуману довелося ляскати його по спині доти, поки на парту не вискочив шматочок хліба. Коли Сол заспокоївся, Фло йому підморгнула. Тоді Сол знову посміхнувся, а Анна-Ліза пхикнула. Аж тут до класу увійшла фрау Вігельманн зі своїм вагітним животиком.
– Ви важите вже кілограмів триста, – зронив Ансуман.
Фрау Вігельманн розсміялася й сказала, що саме цього їй би й не хотілося, а то в неї народяться не двійнята, а слоненята-близнюки. Наприкінці уроку вона роздала нам сині конвертики, які потрібно було передати батькам, тому що ввечері мали відбутися батьківські збори. І тут мені перехотілося йти з нашої школи. Адже я терпіти не могла тільки герра Коппенрата, але дуже любила фрау Вігельманн. Я за нею страшенно сумуватиму.
На перерві Фло сказала, що дуже скучила за мною. І я так само! Нам удалося поговорити по телефону тільки тричі за всі канікули. За що я особливо люблю свою подругу, так це за те, що вона може здогадатися про твої почуття з виразу обличчя. Приблизно так, як зараз. Фло насупилася й запитувально подивилася на мене своїми великими синіми очима.
– Білосніжка, – відповіла я й підштовхнула її візок ближче до містка. – Щось із нею негаразд. Мені здається, вона мене боїться. Якщо я хочу її погладити, вона відразу тікає. А якщо…
Закінчити мені не вдалося, тому що поруч з’явилися Сілла та Фредерика. Напевно, вони почули, що я говорила, тому що обидві співчутливо посміхалися.
– Знаєш, просто поміняй її на іншу кішку! – порадила Сілла, вгризаючись у бутерброд.
Поміняти? Я поглянула на Сіллу так, немов вона запропонувала продати тітку Лізбет на блошиному ринку.
– Моя кішка – це не джинси із зіпсованою блискавкою! – обурилася я. – Це жива істота. Я люблю її!
Фредерика відкинула з лоба каштановий локон.
– Тоді залишається сподіватися, що й вона тебе теж коли-небудь полюбить. У мого тата теж була така полохлива кішка. Вона прожила сімнадцять років, але я її так жодного разу й не погладила.
– Але Лолиній кішці далеко до сімнадцяти, – сухо промовила Фло. – Вона ще зовсім маленька й…
Фло не встигла закінчити, тому що поряд із її візком зупинився Сол і почав розпитувати, як вона провела канікули. Моя подруга розповіла, що її батько пише нову книгу про китів. Він показав їй купу фотографій,