Канцелярія хрестових походів. Остап Українець
дитина перше всього знає не лізти, де її не просять, прошу пана,– цілком серйозно відповів чоловік.– Хай ви не просто муляр, а цілий цехмайстер, то не дає вам права пашталакати з першим-ліпшим зустрічним про інженерні пляни на фортецю.
Чоловік знітився і з подвоєною увагою повернувся до капусти, а тоді через кілька хвилин раптом сказав:
– Ви знали, що я є цехмайстер. Як?
– Бо ви мені про то самі сказали, пане. Коли сказали за розібрані стіни. Роботи ще не почалися, так що знати про таке міг або хтось із проєктантів самої перебудови, або цехмайстер, котрий мав би керувати простими робітниками. Але мене то мало цікавить. Добре вже, що татар лишили в спокої.
– Знаєте, пане, я вам теж можу дещо сказати. Ви так зі мною панькаєтеся, що я хіба дивуюся, чому небідний шляхтич зупинився в малому заїзді в таких лахах, як ото на вас.
– По мові чути? – спокійно запитав шляхтич.
– Дуже. Страшно багато панькаєте, правду кажу. Ви зі схизматів?
– Ні, католик. Цікаво, як це ви не побачили – я до їдзеня зліва направо хрестився.
– А звідки будете?
– А то вже не ваша справа,– видно було, що перед кожним разом, де мало звучати слово «пан», шляхтич на півсекунди замовкав, уникаючи його казати.– Як на те, давайте ліпше обговоримо наших випадкових товаришів,– і він повернувся до батька з сином, котрі ніби відсахнулися від його погляду: – Що скажете?
– Молилися разом із нами, але ні слова не сказали, і навіть імен не назвали. Ви розумієте мене?
– Да, розумію,– відповів чоловік, з’ївши майже всі звуки в цій фразі.– Хлопець то нє.
– Ви румуни?
– Да, да, романі.
– Oni nie są rumuni,– змовницьки підсумував шляхтич, поглядаючи на сімейство.– Chyba z Wałachii, ale to są serwy. Prawdziwy Wałach mówi «romyni», a nie «romani».5
– Це я тоже розумію, пане,– байдуже відповів чоловік. Тоді зітхнув, визнаючи поразку, і повернувся до свого сусіда-шляхтича: – Но віходит, ош єще не умієме добре ховатися.
– Не умієте,– кивнув головою шляхтич.– Дивує мене тільки, що ви з сином лимарюєте. Ще не бачив ваших такого заводу.
– Но то зараз бачите. Але я би вас попросив, пане. Ви туй знаєте всьо про всіх, але ні словечка нам не сказали про себе.
– Прошу п… чоловіче, ти ж уже видів-ис, що то шляхтич,– повернувся до бесіди перший чоловік.– Для мудрої людини все досить виду.
– Да, шляхтич,– відповів серв.– І я би сказав, куди багатіший шляхтич, чим ото всім показує своїм побитом у дешевім заїзді. Але якого ремесла, то вище мої вєдзи. Я того за одягом не виджу.
– А то нема що видіти. Лимарюєш ти, бо пальці в тебе грубі та й чорні від дратви, то не є ніякий секрет. Я легко пізнаю людей по роботі, яко цехмайстер. Ти легко пізнаєш людей, бо інакше в цьому світі вже не жив би, серве. Але однако я тобою обманувся, а пан ні. То й не дивно, що ти не можеш зрозуміти, ким є пан,– ясно, що він, як і ти, серве, не хотів, аби його пізнали. Що скажеш, пане, вгадав я?
– Майже що,– виклично відповів
Вони не румуни… Може, з Валахії, але це серви. Справжній валах каже «ромині», а не «романі».