Канцелярія хрестових походів. Остап Українець
прочинивши хвіртку, зникли за високим парканом, а Тиберій здивовано виявив, що, заслухавшись, опинився знову біля церкви, яка стояла одразу за пішою брамою. Тож він у супроводі церковних дзвонів вийшов за місто і рушив стежкою до села, до якого було, може, десять хвилин неквапливого ходу. Рушив до Стехи із чітким наміром сьогодні не робити нічого особливо корисного – хіба трохи допомагати по господарству чи почитати. Для всього іншого була неділя.
Матвій увійшов крізь Галицьку браму в супроводі церковних дзвонів. Щойно опинившись у фортеці, відчувши себе відділеним від того світу, що залишився назовні, він дозволив собі єдину думку, яка шукала шляху до його голови від самого світанку. І він остерігався її думати, ніби боявся, що його підслухають. Направду, він і був певен, що його чують – Бог, його дід, його прадід і всі інші предки, скільки їх є на небі. І чуючи, засуджують за те, що він не наважився подумати в присутності старого Герша, але думав зараз. Його донька була дуже гарна.
Авіва для нього була значно більше, ніж просто гарна, але Матвій не знав розумних слів, якими звикле описують таких дівчат і які би до неї пасували. Тому просто думав про неї як про гарну і марно намагався пригадати, який саме вона мала вигляд. Коли якась риса – ніс, губи, брови – поверталась до пам’яті, він дурнувато всміхався та обдумував цю одну рису, аж поки подумки не затирав її до дір, а тоді знову повертався до уявляння цілої Авіви, що йому постійно не вдавалося, і її постать у його думках була відділена від нього легеньким серпанком білого туману, як учора – легеньким серпанком темряви і півтіней.
Матвій розумів, що закохався в неї, бо не бачив ні її зросту, ні фігури, ні форм. Не хотів її так, як хотів привабливих дівчат. Так раніше ставився до бондарівни Оленки, котра йому тихо подобалася і змушувала не спати ночами, але бажати котру почав щойно тоді, як вона сама його забажала і віддалась йому минулого літа на Купала. Так само йому було зараз. Про Авіву він думав не як про жінку, котру він хоче, а як про особу, за існування якої він вдячний Богові. Зрештою, якби Матвій був схильний до глибоких роздумів, ця думка викликала б у нього глибокий сором, їхнє з Оленкою недовге щастя добре годилося хіба для журливих пісень, тож він був навіть радий закрити чимось спогади про неї. Авіва була вродливіша за Оленку. Матвій не знав цього напевне, але його розум не допускав іншого.
Думаючи про Авіву, Матвій непомітно для себе пройшов місто з кінця в кінець й отямився, тільки побачивши перед собою земляну горжу, що вела до гармат на городницю. Роззирнувся. Місто було нове, незнайоме, будинки заступали один одного й підходили так близько, що годі було розглянути вежу чи дзвіницю, на яку можна було орієнтуватися. Ліворуч від нього був загороджений бастіон, праворуч просто з горжі випиналась земляна добудова, яка, мабуть, вела на нижчий рівень укріплень. Нічого, крім валів і огорож. Матвій боявся торкатися стін, остерігаючись відчути страшний жар, яким до нього буде пашіти холодне дерев’яне чи кам’яне нутро. Він був сам у незнайомому місті, де всі вулиці і провулки, здавалося, стерлися самі собою, ніби хвиля