Курячий бульйон для душі. Думай позитивно. 101 історія, що мотивує. Джек Кэнфилд
щоб уважніше її роздивитися, і, пам’ятаю, кивнула головою, погоджуючись із повідомленням, надрукованим на ній. Рухаючись далі, я милувалася іншими виробами, але усвідомила, що мене тягне до тієї таблички.
Стоячи перед нею, я почувалася дитиною, яка, бавлячись у пісочниці, відшукала якийсь неочікуваний скарб – блискучий четвертак або загублену іграшку. Тут, серед решти виробів, я знайшла дуже простий, але глибокий скарб, захований у повідомленні. Повідомленні, яке було мені потрібне.
«Життя не в тому, щоб чекати, коли мине гроза. Воно в тому, щоб танцювати під дощем».
Притягнувши до себе чоловіка і спрямувавши його увагу на табличку, я побачила, що й він оцінив просту істину, якою вона поділилася з нами. Як часто в нашому повсякденному житті ми встановлюємо умови для власного щастя? Коли розрахуємося за будинок, тоді можемо бути щасливі. Коли все налагодиться з дітьми, тоді зможемо більше бути разом. Так мало радощів тут і зараз через непевні «колись» і «тоді».
Дивлячись на написане, я пригадала спекотний і задушливий день минулого літа, коли несвідомо прожила повідомлення на табличці. Темні хмари скупчилися вздовж підніжжя Скелястих гір12, набравшись вологи. Пополудні почався невеликий дощ, що потім обернувся на зливу, наповнивши жолоби стрімкою водою і скінчившись так само швидко, як і почався.
Ще трохи дощило, коли я вийшла, щоб забрати пошту. Вода й досі стрімко стікала до канав. Не знаю, що на мене найшло, але раптом я відчула, що мушу втнути щось трохи божевільне, як на свої п’ятдесят із гаком.
Скинувши взуття й панчохи, я пішла по воді босоніж. Вода була неймовірно тепла від тротуару, розпеченого літнім сонцем.
Упевнена, мої сусіди подумали, що я втратила останні крихти здорового глузду, але мені було байдуже. У ту мить я почувалася живою. Я не турбувалася про рахунки, майбутнє або будь-які інші щоденні справи. Я отримала подарунок – чисту та просту мить радощів!
Табличка тепер висить у моїй вітальні як подарунок від чоловіка на Різдво. Щодня я проходжу повз неї кілька разів і часто зупиняюся, щоб запитати себе: «Отже, чи танцюю я під дощем?»
Думаю, що так. Я знаю, що намагаюся це робити. Я, безумовно, більше роблю паузи і, усвідомлюючи, дякую за величезні щедроти навколо мене – радощі, яких я часто не помічала в гонитві за майбутнім щастям. Я більше тішуся таким дарункам: томý, що мій син з особливими потребами навчився керувати автівкою самостійно, або любові вірних друзів, або красі весни. Так, крок за кроком, я вчуся танцювати під дощем!
3. Кожен день – шедевр
Дуже часто для того, щоб змінити себе, потрібно більше, ніж змінити життєві обставини.
Ніколи не думала, що, закінчивши коледж, повернуся жити до батьків. Насправді впродовж останнього року навчання я говорила собі, що в жодному разі не переїду з неймовірного культурного мегаполіса Лос-Анджелеса до своєї дитячої кімнати в маленькому й сонному приморському містечку, у якому
Велике гірське пасмо на заході Північної Америки.