Лоліта. Владимир Набоков
спині запаркованої автівки. Із крони могутнього в’яза на обшиту дошками стіну будинку падали стиглі тіні. Дві тополі здригнулися й затремтіли. Можна було розібрати позбавлені форми звуки віддаленого транспорту; якась дитина гукала: «Ненсі, Нен-сі!» У будинку Лоліта поставила свою улюблену платівку «Маленька Кармен», яку я завжди називав «Невисокий фірман81», змушуючи її фиркати, удавано кепкуючи з моєї вдаваної дотепності.
Четвер. Учора ввечері ми сиділи на веранді – Гейзиха, Лоліта і я. Теплі сутінки занурилися в повну любові ніч. Стара дурепа щойно закінчила розпинатися в подробицях про сюжет фільму, який вони з Л. бачили ще взимку. Боксер, що впав на саме дно, зустрічає старого доброго священика (котрий у роки міцної юності теж був боксером і досі міг відгамселити грішника). Ми сиділи на покладених на підлогу подушках – Ло між мною та жінкою (сама втиснулася між нами, моє звірятко). Я своєю чергою кумедно просторікував про свої арктичні пригоди. Муза вигадок простягнула мені гвинтівку, і я вистрілив у білого ведмедя, котрий присів та зойкнув. Я ні на мить не забував про близькість Л. і, розмовляючи, жестикулював у милосердній темряві, не проґавивши жодної нагоди завдяки цим невидимим жестам торкнутися її руки, плеча чи балерини з вовни й серпанку, котрою дівчинка гралася й котру весь час садовила мені на коліно; нарешті, цілковито заховавши мою розпашілу любоньку в плетиво безтілесних ласк, я наважився погладити її голу ніжку, уздовж аґрусового пушку на гомілці, я хихотів над власними жартами, і тремтів, і приховував своє тремтіння, і кілька разів відчув своїми рвучкими губами тепло її волосся, швидко тикаючись у неї носом після кумедних реплік та пестячи її іграшку. Вона теж чимало совалася, аж поки врешті-решт мати різко не наказала їй заспокоїтись і викинула ляльку в темряву, я продовжував реготати і звертатися до пані Гейз через ноги Ло, а моя рука тим часом повзла вгору худою спиною німфетки й відчувала під хлоп’ячою сорочкою її шкіру.
Проте я знав, що все це безнадійно. Від бажання мені робилося млосно, одяг здавався страшенно тісним, і я навіть зрадів, коли спокійний материн голос проголосив у темряві:
– А тепер ми всі гадаємо, що Ло час лягати спати.
– А я гадаю, що ви огидні, – сказала Ло.
– Що ж, тоді завтрашній пікнік скасовується, – відповіла Гейзиха.
– Це вільна країна, – нагадала Ло.
Коли розлючена Ло з «бронксівськими оплесками»82 пішла геть, я за інерцією залишився, а Гейзиха тим часом палила десяту за вечір цигарку й жалілася на доньку.
Вона була злою, якщо хочете знати, ще в однорічному віці, коли взяла собі за звичку викидати іграшки з ліжечка, аби бідолашна мати малої негідниці мусила їх підіймати! Тепер, у дванадцять, вона справжня кара Господня, переконувала Гейзиха. Усе, про що вона мріє, – набундючено викидати ноги й гарцювати, жонглюючи жезлом83, або витанцьовувати джитербаґ84. Оцінки в неї дуже погані, але до нової школи вона пристосувалася
Те саме, що кучер, візник (
Презирливе фиркання, знущання. Театральну публіку в Бронксі вважали суворим критиком нудних п’єс та нецікавої гри, і вона гучно висловлювала своє невдоволення.
Натяк на паради в Америці, на яких дівчатка марширують містом із барабанами або жезлами.
Популярний у 30—50 роках ХХ століття швидкий танець, схожий на буґі-вуґі та рок-н-ролл.