Лоліта. Владимир Набоков
не фіксує кроків із ванної назад до її кімнати. Може, вона досі чистить зуби (це єдина гігієнічна процедура, до якої Ло береться з непідробним запалом)? Ні. Щойно гупнули двері ванної кімнати, тож у пошуках чарівної жертви, сповненої теплих кольорів, слід обшукати будинок деінде. Спустімо шовкову ниточку зі сходів. Я тішуся, переконавшись, що вона не хряскає на кухні дверцятами холодильника й не верещить на ненависну матір (котра, припускаю, насолоджується третьою за ранок вкрадливою та стримано-веселою телефонною розмовою). Що ж, шукаймо і сподіваймось. Я променем прослизаю до вітальні й виявляю, що радіо мовчить (а матінка тим часом продовжує бесіду з пані Четфілд чи пані Гамільтон, надзвичайно м’яко, шаріючись, усміхаючись, прикриваючи човником долоні слухавку, заперечуючи та натякаючи, що не заперечує ці смішні плітки, варіанти про квартиранта, довірливо шепоче, хоча ця чітка пані ніколи цього не робить в особистій бесіді). Отже, німфетки взагалі немає вдома! Випурхнула! Те, що я вважав веселковою ниткою, обернулося старою сірою павутиною, будинок порожній і мертвий. А потім крізь мої напівпричинені двері лунає стишене солодке Лолітине хихотіння. «Не кажіть мамі, що я з’їла увесь ваш бекон». Я вистрибую з кімнати, але вона вже зникла. Лоліто, де ти? Таця зі сніданком, із любов’ю приготованим господинею, беззубо вишкірившись, чекає, поки я її заберу. Лоло, Лоліто!
Вівторок. Хмари знову завадили пікніку на тому недосяжному озері. А може, це махінації Долі? Вчора я приміряв перед дзеркалом нову пару плавок.
Середа. По обіді Гейзиха (у практичних черевиках та пошитій на замовлення сукні) повідомила, що їде до міста купити подрузі своєї подруги подарунок і радо візьме мене з собою, адже я так чудово розуміюся на тканинах та ароматах. «Оберете вашу улюблену спокусу», – промуркотіла вона. Що міг із цим удіяти Гумберт, власник парфумерної фірми? Вона загнала мене в кут між ґанком і своєю автівкою. «Покваптеся», – наказала жінка, коли я ретельно складав удвоє своє високе тіло, щоб залізти всередину (досі розпачливо вигадуючи, як можна врятуватися). Вона завела двигун і взялася манірно лаяти вантажівку, що привезла старій немічній пані Візаві новесенький візок, а тепер повертала й задкувала, аж раптом із вікна вітальні пролунав різкий голосок моєї Ло:
– Гей! Куди це ви? Я теж їду з вами! Зачекайте!
– Не зважайте! – скрикнула Гейзиха, випадково вимкнувши мотор; утім, на жаль для моєї білявої водійки, Ло вже смикала двері з мого боку. – Це нестерпно, – почала жінка, однак Ло втиснулася всередину, сяючи від задоволення.
– Ви, посуньте зад, – наказала Ло.
– Ло! – вибухнула Гейзиха (краєм ока глипаючи на мене й сподіваючись, що я вижену малу грубіянку).
– Ло і шо? – вже не вперше озвалася дівчинка, смикаючись назад разом зі мною, коли автомобіль стрибнув уперед.
– Це нестерпно, – повторила мати, розлючено вмикаючи другу передачу, – ця дитина така невихована. І занадто наполеглива. Хоча знає, що тут їй не раді. А ще їй не завадить