Унія. Володимир Єшкілєв
якщо він, звісно, не помилявся, повноту і викінченість.
– Я чував розповіді про древній Лоєв, – запевнив писар, – й можу підтвердити, що серед козацтва, й не лише низового, ті краї поміж Каневим і Корсунем дійсно вважаються корінними. Там козацтво правдиве і заведено ще з хазарських часів. Щоправда, за татар все зазнало великого запустіння і від Лоєва залишилися три горби і два тини. Якого тепер там шукати оракула, мені не знано. Про оракулів ми нічого не чули, в тій складній матерії блудимо.
– Тим не менше, саме там таборилися козаки під час рушень тридцятого, тридцять другого та пізніших років. Там збирали таємні наради та творили небачені серед християн присяги. Саме там позаминулого року дивне непрояснене заціпеніння охопило Томиленка, коли Кисіль з Кононовичем відбирали в нього булаву. А четвертого грудня там збиралася чорна рада й в числі воїнів були ті, яких прийнято вважати природними чаклунами. Чи це випадково?
– Місце зручне.
– І тільки?
– Думаю, що так. А ще згадую того ритора, що вчив мене у братській школі. Він любив повторювати, що не варто покладати всі очікування на телуричні сили. Казав, що слово народжує творіння цікавіші, аніж земля-прамати.
Серед товариства залягла довга мовчанка. Лише в колбі кальяну не припинялася булькотлива справа та шаруділи слуги, розставляючи наїдки на складеному зі скринь столі.
– То ви кажете, що двічі навідували ті ґрунти? – після щирої затяжки уточнив Немирич.
– Так.
– А якби, пане Іване, я звернувся до вас із проханням відвести до того місця пана Яноша? Пан Олександр повідомив, що негайно після весілля ви відправляєтеся до Корсуня.
– Козацький комісар вже мабуть зачекався на свого писаря, – усміхнувся Виговський. – Я і щодо весілля невпевнений. Якби пан електор не запросив до цієї розмови, я б у місті й не ночував.
– Хіба ви не запрошені на весілля?
– Був запрошений.
– То лишайтеся.
– Буде видно, – писар глянув на електора, той знизав плечима. – А що стосується пана Леваї, то жодним чином не буду проти, щоб високовчений пан склав мені компанію. Єдине, про що мушу попередити: їхатиму верхи, борзо й без особливої охорони.
– Це не питання, – запевнив Немирич. – Я дам вам своїх джур, або ж попрошу в ясновельможного…
– Лицарі не бояться шляхових пригод, – трансільванець задер голене підборіддя.
– Тим більше, що нас із паном охоронятимуть дана мені королівська грамота та ваше знане ім’я, – із серйозним обличчям наголосив Виговський. – З вашого дозволу, шановне панство, будемо вважати, що цю перипетію ми вичерпали.
– Але ж, пане Іване, ви ж не відмовитеся прийняти від мене дещо на знак поваги? – Немирич відстебнув від пояса шкіряний капшук.
– У тому немає потреби, пане Єжи.
– Юрій.
– Жодної потреби, пане Юрію.
– Дорога до Корсуня неблизька, зимна. Й вам з паном Яношем не завадять кілька португалів.
– То віддайте їх