Унія. Володимир Єшкілєв
майбутні покоління, озброєні знаннями та вільним покликом єства, вшанують геній Корнеля! – наголосив Мечислав, отримав від німфи захоплений погляд й закріпив свій тріумф не зовсім доречним цитуванням з «Сіду»: – Мені солодше за надію знання про зникнення надій!
– Brabium! – підтримав Агріппа, – або ж, якщо вам приємніше: Brave!
– Щоб розповідати про лицарство, треба бути лицарем, – зауважив здоровань.
– І мати правдиву віру, – докинув Кіт.
– Ясний факт, – підтримав Ревула.
– Кажуть, що у Паризії є лицедій, який промовляє зі сцени голосом, потужнішим за спів тридцяти півчих, – знову скорегувала розмову Скибицька.
– Лише тридцяти? – посміхнувся Агріппа.
– Я чув його голос, – кивнув Мечислав. – Його там називають Стентором на честь глашатая греків, котрий під час облоги Трої перекрикував півсотні мужів. А ще порівнюють його голос з єрихонською трубою та з сурмами янголів при Страшному суді.
– У Жидачеві, – втрутився Демкович, – у Борисівській церкві є дяк, якого чути за три милі.
– Лише три? – знов озвався онук руського воєводи.
– Схизмацький крикун, – вищирився Кіт.
– Потвора! – радісно гаркнув Ревула.
– Панове, я вас благаю! – німфа не зводила погляду з Демковича.
Той сидів непорушно і дивився в підлогу.
– А правда, що у Галлії знищили всіх єретиків? – поцікавився Кіт.
– Це було дуже давно. Ось вже десять років як paix d’Alès16 гарантує гугенотам вільне сповідання їхньої віри, – уточнив Мечислав. Йому дуже хотілося посприяти миротворчому пориву Скибицької, але гроза насувалася невідворотно.
– Неподобство, – буркнув Кіт й подивився в бік високої шафи, що стояла обіч входу до зали.
Щось підказало синові підстарости: саме там компанія залишила свої мантії і шаблі.
– Soli Deo Honor et Gloria!17 – підтримав Кота Агріппа. Срібний череп його ножа вистромився з-під баски.
– Вірую в Духа Святаго, Господа істиннаго та Животворящаго, Іже от Отца ісходящаго, іже со Отцем і Сином споклоняєма і славіма! – голосно мовив Демкович, розправив плечі й підвівся з крісла.
– От і єретична формула, хто б сумнівався, – Кіт також підвівся й плюнув здорованеві під ноги.
– Це порядний дім! – крикнула господиня.
– У порядному домі не ображають пана Бога! – Ревула одним стрибком досягнув шафи.
Проте спритність йому не допомогла. Демкович однією рукою відірвав своє крісло від підлоги і пустив політати. Важка мебель вдарила Ревулу в плечі. Той з прокляттями впав на дзеркальні дверцята шафи. Дзвін розбитого скла накрив останнє прокляття.
Мечислав понадіявся, що шкіряний підкирасник збереже хоча б живіт Ревули від гострих, наче шаблі, скалок.
А сам рушив в бік Скибицької з наміром рятувати німфу.
– Панно Зося, до вас йде auxilium18! – крикнув він, аби господиня не злякалася його наближення.
Тим