Князь Ігор. Володимир Малик
чи милуй – я, княже… Мусив розповісти… Однак чутки дійшли б до нього. То я вже хоч правду… Як було…
Ігор посуворішав. В очах спалахнув холодний вогонь.
– І князь Святослав знає?
– Знає, княже… І не тільки знає, а навіть прислав тобі листа.
Ждан вийняв з-за пазухи тугий сувій пергаменту. Ігор поспішно зірвав воскову печатку, вп’явся очима в розмашисте великокнязівське послання. І чим далі читав, тим ставав похмуріший.
Потім пожбурив послання на стіл, вибухнув лайкою:
– Прокляття! Він називає мене відступником, погубителем землі Руської. Ніби я не князь, а холоп! Ніби він святий, а я грішник!.. А хто ж відібрав у нас Чернігів? Хто упродовж кількох років піднімав меча на великого князя київського Рюрика Ростиславича, аж поки не змусив його поділитися владою? Хто розпалював міжусобиці між руськими князями – я чи він! І він сміє після всього того тикати мені в очі, що я відступник! Прокляття! – Потім йому в голову прийшла якась нова думка, бо він раптом дивно глянув на Ждана і схопив його за груди, струснув щосили: – Це ти, холопе, обмовив мене перед Святославом? Ти розтеревенив йому про Глібів! Та ще й посмів привезти сюди цього неправедного листа, мовби не міг здогадатися, що тебе тут жде! Чи може, сподівався, що Святославове заступництво захистить? Ти – смерд, холоп, раб! Я витягнув тебе з грязюки, а ти мені так віддячив?
– Княже, що ти говориш! – вигукнув ошелешений Ждан. – Як би я посмів обмовляти тебе! І для чого? Хіба знищення Глібова можна приховати? Хіба князь Святослав не дізнався б про це від когось іншого? І чого б я мав віддячувати тобі злом за добро?
Та Ігор уже й слухати його не хотів – так розпалився.
– Люди! Візьміть цього негідника та в поруб34 його! В пута залізні! – гукнув щосили.
Вбігло двоє гриднів, що чатували за дверима. Мов цербери накинулися на юнака, заломили руки, потягли надвір. Не встиг Ждан і оком змигнути, як його вштовхнули в темний сирий льох під валом, припнули за ногу цепом до стіни і швиргонули на купу струхлявілої, цвілої соломи. Грюкнули двері, заскреготів засув – і в підземеллі запанувала тиша. Глухо і холодно, як у могилі!
Ось і трапилося те, чого він боявся, коли їхав сюди. Незважаючи ні на що – ні на правдиву розповідь, ні на посилання на Славуту, ні на заступництво князя Святослава, – Ігор проявив запальність, нестримність і розправився з ним, як з ворогом. Що ж тепер буде? Чого ждати в майбутньому? Невже після стількох пригод і небезпек зустріне він свій кінець у цій смердючій ямі? Невже гнитиме тут заживо, поки й не сконає? Ні, не сподівався він на таке, коли тікав з половецької неволі…
Крізь вузеньке – шириною в долоню – віконце в погріб пробивався жмут сірого світла, вихоплював на протилежній стіні чорне, змокріле дерево, покрите пліснявою. І цей жмутик денного світла, що нагадував про волю, про широкий, безмежний білий світ, що зник для нього, можливо, назавжди, завдав йому ще більшого душевного болю.
Ждан скоцюрбився на холодній, ослизлій соломі. До горла йому підступив гіркий клубок, на очах виступили сльози, а плечі самі, мимо його волі затряслися в ледь здержуваному
Поруб – тюрма, збудована («зрубана»), як правило, з дерева і найчастіше – в підземеллі.