Лiтература. Отсутствует
фольклор охоплює різноманітні смислові відтінки, такі як народна творчість, краєзнавство, етнографія. Але у слов’янських культурах під фольклором розуміють саме поетичну, музичну та хореографічну творчість народу. По суті, усна народна творчість, народившись задовго до появи писемності, була єдиною «неписаною» історією народу. У художній формі вона відобразила найважливіші етапи його розвитку.
З іншого боку, фольклор – це своєрідний «підручник життя», оскільки в ньому сконцентрована і народна мудрість, і житейська філософія, і мораль, і засіб виховання найкращих людських якостей. У цьому, а також у принципах художнього узагальнення, фольклор дуже схожий на літературу.
Література – мистецтво індивідуальне; фольклор – колективне. Література існує в письмовому вигляді; засобом збереження і передачі художнього тексту, посередником між автором і його адресатом служить книга, тоді як набуток фольклору відтворюється усно і зберігається в пам’яті народу. Набуток фольклору живе в безлічі варіантів; при кожному виконанні сюжет відтворюється неначе заново, при прямому контакті виконавця-імпровізатора з аудиторією, яка часом і сама підключається до виконання.
Але є і суттєві відмінності. Насамперед, усна народна творчість має давніше походження, тому в ній переважають традиції побуту, вірувань, забобонів, міць старовинних традицій. Тож і мова в ній жвавіша, наближена до розмовної, а не літературної, до того ж – із широким використанням місцевих діалектів.
На відміну від письменників, які закріплювали своє авторство і датували твори, народна творчість завжди була анонімною та усною. Безперечно, вона створювалася людьми талановитими, але вже складений твір могла доповнити та удосконалити інша талановита людина. Тобто це вже була колективна творчість, яка передавалася від покоління до покоління.
Усна передача фольклорного твору гарантувала йому довге життя. Його добре запам’ятовували численні слухачі та глядачі, а потім розповідали своїм нащадкам. Фольклористи мали змогу пристосовувати твір до реалій часу, обставин, умов життя. Тому він завжди був актуальним і злободенним.
Билини – епічні речитативні пісні, які в княжі часи виконували народні співці-музики. Назву билини запозичив із «Слова о полку Ігоревім» у 30—40-і роки XIX ст. російський фольклорист І. Сахаров. Традиційна народна назва билин – «старини».
У фольклористиці якості героїв розкривалися в поведінці, вчинках, життєвих ситуаціях. Крім того, вони чітко поділялися на позитивних і негативних. Сам же конфлікт будувався на боротьбі добра зі злом, правди з кривдою тощо.
3 того часу, як у слов’ян з’явилася писемність, а потім і друкарство, література і фольклор розвивалися паралельно, хоча й не були відокремленими видами творчості. Історія світової літератури знає чимало прикладів яскравих художніх досягнень, що стали можливими завдяки творчому використанню письменниками фольклорних багатств.
Билини
За популярністю серед юних