Листи до Мілени. Лист батькові. Франц Кафка
біля платформи, перевірка багажу тягнеться довго). Чи далеко до міста? Година. Нова невдача. Але виявляється, що і біля вокзалу є два готелі, в один із них ми і подамося. Перед готелями проходить колія, треба перейти через рейки, але по гілці саме наближається товарняк; я переходжу – напевно встигну, але супутниця мене затримує, а товарний потяг просто перед нами зупиняється, і доводиться чекати. Невеликий доважок до наших знегод, думаємо ми. Але саме це очікування, при тому, що в Прагу я в неділю вже не потраплю, виявляється заворотним пунктом. Наче ти, як немов оббігала всі готелі біля Західного вокзалу, тепер оббігала всі небесні ворота, щоб просити за мене, – від вокзалу, а це далеченько, до нас, захекавшись, поспішає твій поліцейський і кричить: «Ідіть мерщій назад, інспектор вас пропускає!» Та невже? Такої хвилини просто стискає горло. Разів десять ми припрошуємо поліцейського, перш ніж він бере від нас гроші. А тепер швидше назад, забрати в інспекції багаж, бігцем до паспортного контролю, потім на митницю. Але ти вже все полагодила, у мене немає сил тягти багаж – і поруч одразу негайно виростає носильник, біля паспортного контролю потрапляю в штовханину – поліцейський розчищає мені дорогу, при перевірці багажу, сам того не помітивши, гублю футляр із золотими шпоньками – чиновник знаходить його і віддає мені. Ми сідаємо в потяг і негайно від’їжджаємо, нарешті я можу утерти піт з чола і грудей. Залишайся завжди зі мною!
Ф.
(Прага, 5 липня 1920 р.)
Звичайно, треба б лягти спати, вже перша ночі, я б давно написав тобі ще ввечері, але тут був Макс, якому я-таки дуже зрадів і відвідати якого мені досі заважали дівчина і тривога за неї. До 8.30 я був із дівчиною, о 9-й прийшов Макс, і до 12.30 ми з ним гуляли. Уяви собі, я думав, що в листах сказав йому, як мені здається, з граничною ясністю, що ти […тити – писання знову кілька разів переривається] – що саме ти і є та, про кого я говорю, – а він нічого не зрозумів і тільки тепер дізнався ім’я (я, до речі, писав не грубо навпрямки, бо ж, як-не-як, листи могла прочитати і дружина). І ось знову, Мілено, одна з моєї брехень, друга: колись ти, злякана, цікавилася, чи лист Макса мав на увазі історію Райнера (я хотів написати «Макс», написав «Мілена», ім’я викреслив, не засуджуй мене, мені справді до сліз прикро) як попередження. Я навіть думав, що це не попередження, але щось на кшталт музики до тексту, втім, усупереч тобі, коли я тебе так лякаю
на правих берегах першої сторінки листа (напис на стор. 90, рядок 30, гай-гай!)). І, попри все, часом я вірю, що якщо пощастить померти, то це має статися зі мною. І якщо хтось, кому судилося померти, може, дякуючи щастю, зостатися живим, то я житиму.
бачиш, я відкинув [я мав встати, одна зі страшних мишей гризе деінде], свідомо брешучи, будь-які відносини. Тепер виявляється, що насправді не було жодних стосунків, але я не знав цього, і тому я збрехав.
Про дівчину: сьогодні було краще, але дорогою ціною – я дозволив їй написати тобі. І дуже про це шкодую. Знак