Григорій Косинка. Отсутствует
– старців водити та дітей годувати… Ти хочеш, мабуть, щоб нас тут, як мишей, хунхузи передавили? Їдьмо додому, я не хочу, щоб мої діти пропадали десь, як ті щенята… Не треба мені твоєї вольної землі, не хочу… Яке тут життя?
Я, а за мною й два менших брати – Трохим та Андрій – розплакалися й собі. Китаєць заспокоював нас – давав Андрію якусь цяцьку, щось промовляв незрозуміле.
Батько довго стояв мовчки, далі витяг двадцять копійок – розплатився з китайцем за робочий день, хоч до вечора ще було далеко.
– Годі робить, ходя. Не хазяйнувати мені тут.
А до матері:
– Не плач, я сам день і ніч думав про домівку… Хіба я ворог дітям своїм? Їдьмо назад – я запряжу себе в найми, виплачу хату, город… Хай вона западеться – земля ця.
І пізньої осені, коли на Амурі шумить тайга та йдуть рясні дощі, ми поверталися на Україну.
Така гнила – пам’ятаю – була того року осінь. День у день дощі, дні хмарні, повиті сувоями густого туману: повновода Біра, що недалеко від її берегів стояла наша хата, от-от мала затопити луги й селища… Вона ревла в тайзі глухо й страшно, а на поверхні своїй несла до Зеї, як дарунок старшій сестрі, дерево, копиці сіна, розбиті довбані човни – все, що злизували по дорозі її каламутні хвилі…
Додому ми приїхали, мов ті старці з убогого ярмарку. Батько запік себе в найми, мати шитвом почали заробляти паляниці, а я пішов по весні полоти буряки – двоє літ зряду полов. Перший раз, як малого, прикажчик послав мене збирати кузьку, але пізніше я дослужився був аж до двох рядків – цілком оволодів фахом полільниці… Восени – я знову в економії – чи то коло машини, чи за погонича коло волів, або за плугом десь стримиш, – аби не лінувався робити.
У вільний час я дуже любив книжки читати, отож завжди надокучав батькові, щоб купили мені в Києві яку-небудь книжку (батько часто на заробітки до Києва їздили – дрова грузити, цеглу на будівлі носити, «лінію» десь копати); батько, бувало, привозили на цілий злотий книжок тих – Шерлок Холмс, Нат Пінкертон, Бова Королевич – багато всякого мотлоху. Батько мій був неписьменний, а книжки купував на око – дешеву – раз, а найголовніш, з малюнками.
І горе мені було з Шерлоками Холмсами і Пінкертонами. Я не читав їх, а буквально пив, – путньої ж книжки не можна було дістати, – та й не знав гаразд, чи є такі книжки… Село моє вбоге й дике; школи не було в моєму селі.
Збирався я піти в Красне до вчителя попросити книжку, але він завжди стояв мені перед очима в золотих ґудзиках, білосніжній маніжці – пава якась, а не людина: «Тібє что, Стрєлець?» – «На буряки, – кажу, – ходжу, господін учитель…»
Так я і не посмів попросити собі в краснянського учителя книжку; батькові книжки я іноді й тепер перегортаю – я зберіг їх – вони-бо єдині свідки, книжки ці, моєї дитячої любові до слова, до освіти…
Не жаль мені тепер, що батько купував іноді не ту серію Ната Пінкертона чи Шерлока Холмса, – але малим я гірко плакав, коли він приносив мені не ту серію – справді, який злочин: Джекові в першій серії загрожувала була смерть, більше – квартал