Григорій Косинка. Отсутствует
я добре – голос мав дзвінкий, сильний, на селі мене часто запрошували псалтир над мерцями читати: сяду було побожно за столом, хустка під псалтирем, перед богами горить лампадка, свічки, в хаті пахне ладаном, смирною, а коло стола товпляться ветхі віком бабусі: моляться.
І тоді зривався мій голос над словами царя Давида: «Блажен муж, иже не йде на совет нечестивих…»
Року 1913-го батько одвели мене до сусіднього села Трипілля у волость… Довго, пам’ятаю, вони просили волосного писаря, щоб той узяв мене «за мальчика» – копії службові переписувати.
– Такой, ізвініть, мальчик розбитной, а дома бєдность… Хай він у вас, господін писар, науку проходить… Я його до школи з дорогою душею оддав би, та не хвата, знаєте, достатків моїх…
Я стояв перед волосним писарем струнко, нерухомо, аж поки не почув з його вуст лаконічну фразу:
– Где ты учился?
– У краснянськой земськой школі…
Писар посміхнувся собі в пишного вуса, зміряв мою куцу постать, а тоді знічев’я сказав батькові:
– Бесплатно. Почерк нужно выработать, образовать… Приходи завтра.
Батько так сердечно й гаряче дякували за цю ласку писареві, що шапка упала їм з рук, а вони, задкуючи, низько кланялись аж до дверей…
– Слава богу, таки встроїв.
За три карбованці на місяць мав я притулок і харчі в далекої родички баби Трав’янчихи. У волості служив писарчуком до першої мобілізації року 1914-го. Всю систему колишніх управ, усі ті суди селянські, всю сваволю урядників, мирових посередників, писарів та помічників їхніх я не забуду, здається, довіку.
Волость залишив я року 1914-го. Платив тоді мені писар п’ять карбованців на місяць – ледве-ледве на харчі вистачало, а треба ж було зодягнутися, взутися… Дома – в батьків – сім’я все прибувала, а злидні, здавалося, напосідали все жвавіше й жвавіше: батько вже не мав снаги допомагати ще й мені.
Я вирішив їхати на заробітки до Києва. До Києва ми приїхали найматися удвох: батько – грузити на березі дрова, а я – невідомо ще на яку роботу.
Цілу ніч ми розмовляли на пароплаві з батьком, як би то знайти мені кращу роботу; батько раяв мені двірником десь стати – робота легка, а грамотному, мовляв, чоловіку кращої й шукати не треба.
Або, наприклад, черевики від хазяїна чистити; спритний хлопець на три – чотири карбованці начистить за день, а хазяїнові ж треба платити два. Харчі хазяйські, хвартух видається, щоб одежа не псувалася…
Мені більше подобалася остання рада: чистити черевики. Я чистив черевики, а коли прийшли з Подолу одвідати мене батько, я, пам’ятаю, розплакався з жалю: хіба таки мені не можна знайти щось краще, аніж черевики?.. Сидиш на розі, неначе старець який під Лаврою.
Батько купили два фунти свіжої булки – ми мовчки їли ту булку на вулиці, в пилюзі.
– Що ж я, сину, поможу тобі, як я й сам – добре знаєш – ніколи красних днів не бачу: як не коса, то лямка…
І перший раз я побачив тоді, як скотилися в батька по виду дві сльозини.
До