Григорій Косинка. Отсутствует
страшно: що зробили з мене за сім місяців? Той дурень даремне Фавста згадував і леґенди – я живий ще, хоч моя історія варта теж леґенди.
…Знаю, мені вже не жити, нема мені повороту до життя – кров’ю харкаю… Дивно, один поет – цілком хворий, на мою думку, написав два рядки у карцері:
«Сліпе село лютує,
А Україна кров’ю харкає»…
Сліпе село… Тут, у карцері, засміявся я на слова слідчого: вони питають, де сходилися на раду? Де, в кого?
Фавст притулився щокою до холодної стінки і тихо шептав: «У моєї рідної сестри, чуєте?»… Далі вирівнявся і цитував собі з якогось філософа: «Панувати над рабами, обернути кожного на автомат, – такий, здебільшого, намір у деспотів»…
…Так знайте, – говорив до стінки далі, – Прокіп Конюшина ніколи не буде зрадником. Я загину, сотні й тисячі таких, як я, але ніколи, ніколи не продаватиму сестри своєї. І нікого не продаватиму. Юдою не буду.
Фавст плакав… йому все ще, здавалося, стояв образ слідчого Однороґова, говорив ніби до нього:
– Каже мені Однороґов: «Ти, Конюшина, трудового проісхождєнія, ти – бедняк, ти получіл образованіє, ти, наконец, не Грицько ілі Омєлько какой-то… но, почему, із какіх побуждєній ти прімкнул к прєступному обществу самостєйніков! Почему прінял участіє в возстанії?»
Конюшина відповідав:
– Ая… Пішов, не можна не йти, бо коли підпалили хату Грицькові та Омелькові, то вони лише тоді за вила і гідність свою згадають, ая… Мені ж, самі сказали, людині свідомій, треба свідомо і прямо у вічі ворогові дивитися…
Так йому, нібито, сказав був Фавст, а він на це усміхнувся, дав гарну папіросу:
– Кури, мовляв, Конюшина, наші, а скажи нам, де поділися ваші, де були бандити?
Перехилив Однороґов через стіл голову і, трохи заспаний, процідив крізь зуби:
– Замахнувся і на всю руку вдарив по зубах.
Фавст, пам’ятає, до крови, до кістки прокусив йому руку ту – тільки прикладами врятували життя Однороґову, занапастивши Фавстове: його тримали після цієї історії три місяці в так званому секретному підвідділі.
…Дні текли. Конюшина почав кашляти кров’ю, – тоді перевели до загальної тюрми, до камери Ч. 12.
– Дзинь-бом, дзинь-бом…
(Подати уривки з пісні, настрій. – Авт.).
– Слухай, – каже мені Фавст, – вони співають цієї пісні так, як смуток власний п’ють… Правда, чи? А мені здається, нема чого й сумувати: справді, я пережив був таку велику радість і захоплення, що й досі обертом голова йде, як згадаю минуле…
Кінь був у мене – Іскра, а коли виїздила наша сотня з лісу – у гривах кінських пісні цвіли, зелені бори дороги нам стелили, і ми були самі, як бір, зелені – такі молоді й завзяті…
На команду: «Кіннота, на коні!» вихром злітали, острогами дзвонили і стременами бряжчали, аж підкови цокотіли в коней – мчали так степами українськими; а поруч – бір, бором – ніч з вогнями йде: тоді горіли бори…
І знову співали старої тюремної пісні:
Слишно там ідуть…
Ґдє-то, кого-то на каторгу ведуть…
– Не