Григорій Косинка. Отсутствует
рішуче, з притиском на першому слові, сказав:
– Я проведу панну Тамару додому. Сам проведу. – Схопив мене за руку й звернувся до всіх – Бувайте здоровенькі, друзі! Красненько дякую!
Ніч була «місячна, зоряна, ясная»… Кружовієм летів сріблястий сніжок… А ми поволі йшли і йшли… Аж ось уже почало розвиднятися… Хіба ж могло тоді спасти на думку, що ця біла іскриста дорога є початком спільного нашого шляху?…
Зустрічалися дедалі частіше. Поступово помічалася спільність поглядів, смаків, бажань і прагнень.
Я раніше співала в українському народному хорі, яким керував тоді молодий композитор Михайло Вериківський. Григорій Михайлович, виявилося, дуже любив спів. Збирав пісні. І я раділа, що могла йому в цьому допомогти.
Літо принесло нові, неповторні дні, сповнені поезії, щастя, радості буття… Улюблені місця прогулянок – за Дніпром. На мальовничій Довбичці та на чорторийських озерах і луках… Мені подобалось, як Григорій помічав і тонко відчував явища природи, її красу. Впивався чарами Дніпра. Розповіді його були такими барвистими! Здавалося, що й сонце того літа посміхалося тільки нам! Григорій читав мені Шевченка, Коцюбинського, Дмитра Загула, Лесю Українку та багатьох інших авторів. Здебільшого бувало так, що ми обоє однаково сприймали й розуміли художні твори.
Проминуло літо… А восени й побралися.
Мій внутрішній світ був близьким до духовного світу Косинки, тогочасного бурхливого життя, й я одразу увійшла у коло інтересів Косинки та його друзів.
З перших років свого свідомого життя я кохалася у мистецтві, поезії. Трудовий шлях мій почався, так би мовити, з «літературної діяльності» – розклеювала газети на парканах. У революційні дні, часи громадянської війни газети виходили малим тиражем. Друкували їх на цупкому (рудому або темно-сірому обгортковому) папері, з текстом на одному боці.
Ледь починало розвиднюватися, я з шанькою через плече та цеберком клейстеру поспішала на вулицю Леніна, № 19. У цьому будинку були редакції багатьох газет. Розклеювачів знайомили з найголовнішими постановами, розпорядженнями, новинами. Одержували газети: «Комуніст», «Укрроста», «Вісті Київського губревкому», «Більшовик» та інші й на певних, закріплених за кожним вулицях розклеювали їх на парканах та стінах будинків. За мною були вулиці: Театральна, Велика Підвальна, Бульварно-Кудрявська, Чеховський провулок. Швиденько розклеївши першу пачку, бігла за другою. За сучасною характеристикою, була ударником. Люди, йдучи на роботу, мали змогу познайомитися з новинами тогочасного бурхливого життя. Часто читали з-під рук або запитували:
– Дівчинко, а що там нового? Що варто прочитати найперше?
Знайомі знали про мою роботу, називали мене «газетяр» й зверталися:
– Розкажи, що цікавого у газеті.
Отож я була й інформатором новин. Тепер такі функції виконує радіо. Тоді про радіо ще мови не було. Й слова такого не чули.
Увечері відвідувала Київський робітничий університет (вільний слухач, бо ще не підійшов вік), який містився у приміщенні колишніх Вищих жіночих курсів, що на вулиці Чкалова, № 55, у будинку з колонами. Будинок зберігся. Серед