Кінець неволі. Джозеф Конрад
«Ґарднер, Петтісон і К°», що їй належав «Кондор». Місіс Ґарднер із власної волі взялася доглядати дівчинку, а потім відвезла її до Англії (тоді це була чималенька подорож), разом із трьома своїми доньками – доходити освіти. І тільки через десять років побачив він знову свою дочку.
Малою дитиною вона не боялась негоди і завжди просилася, щоб її винесли на палубу. Він тримав її на руках, обтуливши своїм цератовим пальтом, а вона дивилась, як розбиваються об борти «Кондора» величезні хвилі. Вири і рев води, здавалось, перехоплювали їй дух і виповняли захватом її маленьке серце. «Розбещений хлопчисько», – говорив він жартом про неї. Він назвав її Айві[4], бо любив це ім’я, а до того ще був зачарований якоюсь неясною асоціацією ідей. Вона обвилася тісно круг його серця, і він хотів, щоб завжди горнулась вона до свого батька, мов до непереможної вежі. Поки Айві була мала, він забував, що згодом вона, мабуть, захоче, як повелося те на світі, пригорнутися до когось іншого. Але він дуже любив життя і, не зважаючи на передчування особистої втрати, навіть у цій думці знаходив певне задоволення.
Купивши «Красуню», щоб забавити своє дозвілля, він поквапився взяти невигідний фрахт до Австралії з єдиною метою: відвідати дочку в її власній господі. Він побачив там, що дочка його тулиться тепер до іншого. Та не те його засмутило: сумно було виявити, пильніше придивившись, що підпора, яку вибрала собі Айві, – лиш «мізерна жердина» навіть щодо здоров’я. Урочиста зятева ввічливість, мабуть, чи не більше не сподобалася йому, ніж його манера поводитися з тими грішми, що дісталися Айві від батька. А втім, про побоювання свої не прохопився капітан Уоллей і словом. Тільки в день від’їзду, на прощанні, взяв він руки Айвині в свої руки і, пильно дивлячись у доньчині очі, промовив: «Пам’ятай, моя люба, – все, що я маю, належить тобі і твоїм дітям. Пиши мені відверто». Вона кивнула йому на відповідь ледве помітно головою. Вона скидалася на матір кольором очей, на матір була схожа вдачею і тим, що розуміла його без слів.
І справді, їй довелося писати. Читаючи декотрі з цих листів, капітан Уоллей підводив свої сиві брови. Проте він уважав, що життя щедро нагородило його, давши йому змогу задовольняти її прохання. З того часу, як померла жінка, він ніколи ще так не тішився. Досить характерно для капітана Уоллея, що повсякчасні невдачі зятеві викликали в ньому на віддаленні своєрідну прихильність до цієї людини. Хлопець так часто черкався мілини, що було б очевидною несправедливістю поясняти ці аварії лише необережною плавбою. Ні! Капітанові було відомо, у чому тут справа. Талану бідолаха не має! Йому самому на диво добре велося, але на своєму віку він бачив силу добрих людей, моряків та інших, що потопали під тягарем недолі. Отже, не міг він не пізнати фатальних знаків. Він міркував про те, як би зберегти кожний пенні, що має припасти дочці, коли нараз розійшлися перші лункі чутки (їх відгомін наздогнав його у Шанхаї), а потім ударив і грім великого банкрутства. Остовпіння, недовіра, обурення, –
Ivy (загальне ім’я) – плющ.