Кінець неволі. Джозеф Конрад
аж до воріт нового «Об’єднаного товариства доків». Невикінчені чола нових урядових будинків чергувались із наскрізними парканами пустирів, і незамкнене будівлями небо неначе робило ще розлогішим шир алеї. На ній було порожньо. Тубільці обминали її після того, як завмирало тут ділове життя, немов боялись, аби один з тих тигрів, що не перевелися ще в околиці нових водогінних споруджень на пагорбку, не збіг учвал з гори, щоб запопасти собі на вечерю якогось крамаря-китайця. Але пустинність велично спланованої вулиці не принизила капітана Уоллея: він мав для цього надто солідну статуру. Це була самотня постать замисленої людини. Довга сива борода робила його схожим на пілігрима, а його груба палиця видавалася зброєю. По один бік визирали присадисті колони низького неопорядженого кружґанку при новому будинкові судової палати, приховані кількома старими деревами. По другий бік павільйон нової колоніальної скарбниці виніс свої крила до самої вулиці. Минаючи ці будівлі, капітан Уоллей, який не мав тепер ні судна, ні власної хати, пригадав собі, що, приїхавши замолоду з Англії, він побачив на цьому самому місці рибальську слобідку: кілька хатин з рогожаними стінами зносилися на палях поміж болотяною річкою і багнуватою стежкою, що вилась і губилась у гущавнику, – не було тут ні доків, ні водогінних споруджень.
Нема судна – нема хати. І бідна його Айві, ген там на чужині, теж не мала хати. Яка ж це господа – готель з пансіоном? – нехай і дає він щось на прожиток. Думка про мебльовані кімнати його обурювала. Людина із суто аристократичною вдачею, ворог усьому вульгарному, він мав деякі упередження щодо певних професій. Він сам, із свого боку, завжди волів плавати на торгових суднах (це пристойна праця), а не гендлювати товарами, бо суть торгівлі полягає в тім, щоб когось обдурити, – негідне змагання, хто кого перехитрує. Батько його був вислужений полковник, з дуже обмеженими, опріч пенсії, коштами, але з добірними зв’язками. В дитинстві капітанові Уоллею часто доводилось чути, як лакеї в готелях, сільські крамарі та інші дрібні люди звали старого вояка мілордом, бо врода його імпонувала.
І сам капітан Уоллей (він вступив би до королівського флоту, якби батько не помер, коли синові ще не вийшло чотирнадцять років) скидався своєю величною постаттю на старого вславленого адмірала. Але тепер він загубився, мов соломина в чорториї, в юрбі брунатних і жовтих людей, що загатили вулицю. Після просторого і порожнього проспекту, яким він ішов допіру, ця вулиця здалася йому вузькою, як стежка, але вона клекотіла кипучим життям. Стіни будинків були блакитні; китайські крамниці зяяли, мов лігва в печерах; купи всяких можливих товарів переповняли пітьму аркад, а заграва від заходу сонця затоплювала середину вулиці, від краю до краю, ясним полум’ям, схожим на відсвіт пожежі. Сонячне сяйво лилося на барвисте вбрання і темні обличчя босоногого натовпу, на блідо-жовті спини півголих метушливих кулі, на дивовижний мундир кавалериста з роздвоєною бородою і грізними вусами – солдата з племені сикхів[6], що стояв на варті коло воріт
Спочатку монотеїстична секта, заснована одним з реформаторів новоіндійських релігій, Нанаком (XV–XVI ст.), у Пенджабі, потім фанатична військова теократія, що провадила вперту боротьбу з могутньою імперією Великих Моголів і до середини ХІХ ст. успішно опиралась англійцям, – тепер сикхи (їх більше як мільйон) становлять окрему індійську «націю» з власною релігією, з власним релігійним та культурним центром – м. Амрітсаром у Пенджабі. Хоч колишній їхній фанатизм ущух, але вони і донині зберігають свою войовничу вдачу. Вони постачають найкращих солдатів англо-індійській армії.