Пригоди Клима Кошового. Продовження. Андрей Кокотюха
струмом, черепи наживо їм так само не розтинають.
– Нічого такого я не подумав, – квапливо заперечив Кошовий.
– Не це – так інше, – поблажливо погодився Ліщинський. – Про такі заклади, як наш, розпускають моторошні чутки. Здебільшого – ті, хто тут жодного разу не був. Ходімо, панове, прошу дуже, – він зняв з вішака й простягнув гостям два білих халати. – Свій одяг можете лишати тут. Заразом побачите на власні очі прояви тих особливостей, про які я тут згадував.
Корисно, подумав Клим, простягаючи руку й беручи халат.
Навряд чи приємно, він і далі не міг остаточно подолати упереджень щодо божевільні та її пацієнтів. Але корисно – поза сумнівом.
Нові знання нікому не шкодять.
Розділ п’ятий
Кілька цікавих пацієнтів
Слідуючи за професором, відвідувачі піднялися алеєю догори.
Схил не був крутим, підйом – не надто високим, та під ногами ковзало: після недавньої короткої відлиги знову прихопив морозець. Шацький, незграбно ступивши і ледь не впавши, схопився за Климове плече, й тому довелося якийсь час підтримувати приятеля. Але з половини шляху йти стало легше. Санітари завзято сипали під ноги присок, перегорілий у печах. Побачивши Ліщинського, припиняли роботу, шанобливо ламали шапки хто мав, а хто не прикрив голову – кланявся так. Помітно, що професор мав тут чималий авторитет.
Діставшись нарешті потрібного корпусу, Ліщинський відчинив важкі двері власним ключем. Перехопивши здивований погляд Кошового, тут же пояснив:
– Пан асистент має ключа так само. Вийти ладен будь-коли. Але оскільки там ведуться спеціальні досліди, заходити туди вільно не всякому навіть із персоналу. Лише з мого чи пана Альберта відома.
– Знову це слово – досліди. Насторожує.
– Кажу вам, нічого такого, що б викликало шок та спротив. З нашого боку – лише нагляд за пацієнтами, записи в спеціальний журнал, описи в медичних картках. До того ж, повторюю, тут, на Кульпаркові, ми не лікуємо. Тільки наглядаємо. Сюди відбираємо найцікавіші екземпляри.
Слово «екземпляри» Климові теж не сподобалось. Та вирішив промовчати, зайшов першим у люб’язно прочинені професором двері. За ним поріг боязко переступив Шацький, а Ліщинський зачинив двері зсередини, прокрутивши двічі ключ у замку. Від цього до Кошового повернулися моторошні відчуття, та він труснув головою, намагаючись прогнати тривогу геть і погоджуючись подумки: забобони.
Щойно професор прочинив другі, внутрішні двері, котрі вели вже до власне приміщення з палатами, страхи поновилися, хай би як Клим не налаштував себе внутрішньо на опір їм. Адже неможливо було втримати дрижаки, котрі враз пішли всім тілом.
За третіми, вже тоншими білими дверима хтось голосно та істерично реготав.
Приміщення мало високі стелі, й регіт відбивався луною в них над головами. У цьому сміхові не чулося ані радощів, ані, навпаки, істеричних ноток, реакції на стрес. Звук був монотонним, зовсім позбавленим емоцій, віддалено нагадував натужну спробу циркового блазня розважити шановну