Пригоди Клима Кошового. Продовження. Андрей Кокотюха
Штовхаючи один одного плечима, Кошовий та Шацький підступили до круглого заскленого отвору ближче. Завмерли, затамували подих.
Нічого надзвичайного. Клим навіть гмикнув розчаровано, бо не побачив видовища.
Молода жінка раптом почала повільно хилитися на бік. Розгорнута книжка випала з руки. Пацієнтка засинала, раптово, відразу, сидячи. Торкнувшись головою тоненької подушки, вона завмерла, і в якусь мить Кошовий вирішив: вона вже не жива.
– Так – щодня, – мовив Мазур. – Спить від п’яти до семи годин. Сон глибокий, до неї навіть можна заходити, не розбуркаєте.
– Нема бажання? – спитав Ліщинський. – Не боїтеся?
– Ні, – відрізав Клим. – Але й бажання нема.
– Прошу дуже, – знизав плечима професор. – Панна Зося Донатович. Сомнамбула, отак вони виглядають.
– Хіба це не вигадки?
– Історії про хворих на сомнамбулізм справді часом виглядають фантастично, – погодився Ліщинський. – Ними зловживають, часто спекулюють. Ті ж самі літератори, візьміть хоча б містера Коллінза.[29] Вам, пане Кошовий, знайома його книжка про те, як злочинці використали сомнамбулу, аби викрасти коштовний діамант?
– Звичайно, «Місячний камінь»,[30] – кивнув Клим. – Та всяка книжка – вигадка, я не замислююсь над правдивістю історії, коли читаю. Для мене головне, аби було схоже на правду. Без отих всяких невидимих людей та паралельних світів, котрими забавляє публіку пан Веллс.
– Британський літератор нічого не вигадав, – відрізав Ліщинський. – Мій колега Франсуа Бертран, професор медичного факультету в Бордо, досліджує хворобу п’ятнадцять останніх років. Має до сотні прикладів поведінки сомнамбул. До причин іще не докопався. Що дає мені всі підстави вважати: це вроджене, не лікується.
– Лікується! – з викликом повторив Мазур.
– Мені подобається його впертість, – зазначив Ліщинський. – Раптом втремо носа мсьє Бертрану. Або принаймні створимо щось краще за ванну Месмера.[31]
– Нічого про неї не чув.
– Не дивно, пане Кошовий. Маєте зовсім інакшу сферу діяльності й, відповідно, зацікавлень. Якщо коротко, то Месмер придумав ставити посеред невеличкої кімнати чан з водою, накритий кришкою. Перед тим у накривці робили дірки, встромляли туди металеве пруття. Що він кидав у воду, невідомо, та коли закипало, кімнату наповнював задушливий пар.
– Який ефект?
Ліщинський іронічно гмикнув:
– Месмер збирав тих, хто мав душевні хвороби, ставив їх довкола чану, й вони мусили якийсь час вдихати пари. Найцікавіше: він почав брати гроші зі здорових людей, доводячи: кілька сеансів із такою, з дозволу сказати, ванною – і все, маємо профілактику. Подібні недуги вже нікого не вразять. Шарлатанство чистої води. Та принесло йому певну славу. Ми ж за таким не женемося. Розробимо дієвіші методики.
Тим часом Шацький вкотре зазирнув у палату.
– Перепрошую, то що з нею відбувається? – запитав Шацький.
– Зараз вона в так званому вторинному стані. Визначений як condition