Пригоди Клима Кошового. Продовження. Андрей Кокотюха
так само нічого не втямив, та всіма силами демонстрував компетентність.
– Ваші висновки, колего? – діловито поцікавився Ліщинський.
– Свідомість пацієнта блокує слово «війна», – Мазур не пояснював, а доповідав, навіть – відповідав урок. – Якщо його уникати, за деякий час є перспектива впорядкувати його думки. Він поступово зможе ідентифікувати себе, для цього є всі передумови.
– Зокрема? – суворо запитав професор, ніби справді приймав іспит.
– У потоці свідомості поволі виокремлюються цілком притомні думки. Він може назвати себе, згадує близьких та дружину. Можна призначати терапевтичне лікування. Ймовірність просвітлення зростатиме, як не будемо провокувати. Ані словами, ані тематичними малюнками.
Сіпнулося Климове віко. Він ще раз глянув на хворого, потім – на лікарів.
– Ви сказали – дружина? В нього є дружина?
– Людвиг Варга, – відрекомендував пацієнта Ліщинський, кивнувши на двері. – Депутат Галицького сейму. Сюди його привела саме дружина, бо ще має якусь надію.
– Чекайте! – вигукнув Кошовий. – Той самий Варга, який писав мілітарні статті? Закликав австрійську владу не зволікати, а швидше почати війну з російським царем?
– Не лише з ним, – вставив Шацький. – Перепрошую шановне панство, але я так само час від часу знайомився з писаниною цього, гм, добродія.
– Він же кудись зник не так давно! – вів далі Кошовий. – Ніби на води виїхав.
– Ось які в нього тут води вже місяць, – охоче пояснив Ліщинський. – Неабияк активний пан. Доводив, що війна – то є очищення Європи, бо вона перенасичена людьми. Вони споживають багато всього, їм це подобається, вони далі хочуть плодитися й розмножуватися й незабаром сядуть один одному на голови.
– Всім усього не вистачатиме, – мовив Клим. – Це я пана Варгу цитую. Вихід – війна, бо пасіонарна аристократія воювати не піде, для цього є по селах та робітничих кварталах солдати. Це ж вони, мовляв, дають волю інстинктам. Отак Європа прорідиться, дихати стане вільніше.
– Від своїх закликів так, гм, захворів? – поцікавився Шацький.
– Упав із коня, – пояснив Мазур.
– І що?
– Зламав ребро, та загалом обійшлося, – сказав професор. – Та попервах боліло, і йому дали морфію. Тим часом мілітарна риторика нікуди не зникла. І пан депутат несподівано зрозумів: укол допомагає краще говорити промови. Його несло, розумієте?
– Його й досі несе, – зауважив Клим.
– Побічні наслідки, – кивнув Ліщинський. – Аби довго не розводитись, з часом він розорився на морфії, бо за рік спожив майже півтора кілограми цієї отрути. Змовився зі знайомим аптекарем, той давай у борг, далі почав махлювати з препаратами. Звісно, його – до криміналу. А пан депутат, позбувшись джерела отримання цієї гидоти та, головне, грошей на неї, раптом втратив відчуття реальності. Ось чому тут.
Кошовий ще раз зазирнув у віконце. Тепер депутат-морфініст сидів на ліжку, втупившись у підлогу. Ковдра висіла на бильцях.