Пригоди Клима Кошового. Продовження. Андрей Кокотюха
руці пасажира, зблід, рвучко повернувся до коня, смикнув віжками. Коляска рушила, і лиш тепер Кошовий зрозумів трагічність та комічність ситуації водночас. Тут же згадавши: гаманець мирно лежить у лівій кишені, куди він щойно збирався перекласти зброю. Запхнувши револьвер назад, знову торкнувся спини візника:
– Їдь спокійно. Роби, як сказали. Не скривджу.
– Та де, – прохрипів той, не обертаючись. – Якось уже поїдемо, прошу пана. Ви лиш скажіть при нагоді, кому слід: Місько Стахів не відмовлявся. Не все зрозумів одразу, та потім виконав.
Візник прийняв його за когось із тутешніх розбійників, зрозумів Кошовий. Сперечатися й переконувати того він не збирався. Поки все виходило досить добре. Навіть краще складалося, ніж думав.
Незабаром Клим переконався: його стривожений візник таки мав досвід спілкування з криміналом. Навіть напевне виконував час від часу доручення й забаганки, бо стежив вправно й грамотно. Там, де один візник легко міг помітити підозрілі маневри іншого, Місько тримався так, що переслідування не кидалося в очі. Більше того – здивував Кошового поясненням:
– Бачу, куди кумпель поїде. Мо’ обженемо?
– Що це дасть? – поцікавився Клим.
– Нічо, – в тон йому відповів візник. – Поїдемо скоро. Випередимо. Там десь попереду я стану, ніби вже висадив пасажира й чекаю далі. Коли вони проїдуть, ми собі рушимо далі назирці.
Так Кошовий остаточно переконався: сів до того, до кого треба. Практику стеження його випадковий знайомий мав, і то чималу.
Хитрість удалася, далі рухалися без особливих пригод. Тим більше що Клим досить скоро зрозумів, куди прямує Навроцький. Його завезли в середмістя, де він вискочив біля одного з нових будинків на Зеленій.[42] З відстані, на якій вони трималися, Кошовий побачив, до якої брами збирається зайти газетяр. Наказав зупинитися, тицьнув вправному Міськові купюру, яку, не дивлячись, вивудив із портмоне.
– Файно подєкував! – вигукнув той. – Пан же скаже, кому слід…
– Пан усе скаже, – запевнив Клим.
– Та як треба, мене завше знайдете там, де нині.
– Побачимо.
Втративши до візника всякий інтерес, Клим поспішив туди, де вже зник із очей Навроцький. Вистачило півкорони, аби дізнатися в двірника, яке помешкання займає пан доктор – чомусь його називали тут саме так. Знайшовши потрібні двері на третьому поверсі, видихнув, відкидаючи всякі сумніви, й постукав.
Спершу – кісточками пальців.
Відразу ж – кулаком, сильніше.
Навроцький відчинив, і Кошовий побачив: пожилець не встиг роздягнутися, навіть капелюха не зняв. В очах – не подив, а неприхована цікавість. Навіть ще більший азарт, ніж у Клима – або той миттю заразив газетяра своїм.
– Я вас знаю, – сказав Навроцький. – Бачив сьогодні на цвинтарі.
– Я вас бачив там само, – процідив Клим. – Дозвольте зайти.
Ступив через поріг, не чекаючи відповіді, причинив двері за собою, для певності вперся об них спиною. Тепер міг розгледіти Навроцького зблизька й не побачив нічого прикметного. Середній зріст,