Пригоди Клима Кошового. Продовження. Андрей Кокотюха
про кожну наступну жертву. Що означало лише одне: репортер добре знав кожну.
Знайомився перед тим, як винести свій вирок?
– Чом би й ні!
Фраза вирвалася, прозвучала голосно, і Клим помітив, як кілька перехожих озирнулися на дивного чоловіка, котрий говорить сам до себе на вулиці. Це трохи збентежило, і Кошовий навіть торкнувся краю капелюха, адресуючи вибачення першому-ліпшому, з ким зустрівся поглядом у сутінках на освітленій ліхтарем вулиці. Огрядний добродій світськи підняв капелюха навзаєм, чи то вітаючись, чи даючи зрозуміти: не переймайтеся, прошу пана, все гаразд. Знову кивнувши й відчуваючи себе круглим дурнем, Клим наддав ходи.
Уже біля своєї брами остаточно склав картину, не маючи сумнівів щодо її правдивості.
Януш Навроцький не отримує відомості про вбивства на Городоцькій у поліції, а є щонайменше свідком кривавих злочинів. Це значить: репортерові відоме ім’я того, кого він охрестив Різником, і він тримає це в таємниці, бо здати його до криміналу означає перекрити прибуткове джерело сенсацій. Але цілком реальною є ситуація, коли Навроцький полює й убиває сам. Чому? Тому, що так він не тримає при собі чужих таємниць. Будь Різник іншою людиною, він напевне стежив би, хто що про нього пише. Вирізнив публікації Навроцького серед інших. Розв’язавши нескладне рівняння, зрозумів: писака знає забагато. Тому життя Навроцького опиняється під загрозою.
А якщо він Різник із Городоцької – він сам, то нічим не ризикує.
Давши двірникові традиційну «десятку» й піднімаючись сходами до себе на другий поверх, Кошовий відповів і на останнє питання: чому Різник кинув виклик саме йому, заманивши в пастку та вбивши нещасного Лукана. І знову не стримався, сказав це вголос, щойно Бася відчинила перед ним двері:
– Сам винен.
– Винен? – перепитала наречена здивовано. – У чому ти винен?
Клим злегка прикусив губу. Потім поцілував Басю замість відповіді, скинув капелюха, струсивши сніговий пилок на підлогу, почав розстібати пальто.
– То я сам до себе. Мислю вголос.
– І в чомусь себе звинувачуєш, – зауважила Бася. – Якісь таємниці?
– Від тебе – жодних, – Кошовий скинув пальто, вигравши тим самим кілька секунд і знайшовши прийнятне пояснення. – Ти ж чула про загибель мого клієнта, Лукана?
– Газети пишуть, місто пліткує, але не аж так. До чого тут ти?
– Ні до чого, кохана.
– Ти свою справу зробив добре.
– Навіть дуже.
– Але чомусь ятриш себе зсередини.
Клим акуратно почепив пальто на вішак, обсмикнув піджак.
– Басю, якби Лукан зараз сидів у Бригідках, його б навряд чи спіткало лихо. Як бачиш, є більша біда, ніж сидіти за ґратами не за своє.
Бася двома кроками скоротила між ними відстань, поклала руки йому на груди, глянула в очі.
– Ти шпетиш себе за те, що домігся справедливості й допоміг хлопцеві вийти на волю?
– Так.
– Неправда.
– У глибині