Пригоди Клима Кошового. Продовження. Андрей Кокотюха
фактами, аби виглядало різноманітно. Мені повірять, пане Кошовий! Хоча б тому, що ні в кого не повернеться язик заявити: це неправда. Звідки читачі газет та споживачі пліток знають, що правда, а що – ні? Правда – лише те, що їм розкажуть! Правда – лише те, що надруковано на шпальті! Правда – те, в що люди хочуть і готові вірити!
– Ви помагаєте їм у цьому?
– Поки читач платить за мої вигадки гроші – так! Тож, шановний пане, ваша теорія щодо мого особистого знайомства з жертвами з метою потім убити летить під три чорти. Повторюю: знати не знав жодної з них.
– Чого поперлися на цвинтар?
– Частина роботи. Звучить цинічно, згоден. Але від мене чекають фінального розділу епопеї з Луканом Різником. Підозрюваний, невинно звинувачений, відпущений, вбитий. Чудова авантурна новела. Сенсація, яка добре продається вроздріб. Хочете – можете вдарити. Але вашим кулаком світ не поміняти.
Тепер Навроцький тримався впевнено й виглядав переможцем двобою.
Він справді ним був.
Прикро, та справедливо.
Смикнулося віко.
Кошовий неквапом, намагаючись зберегти рештки гонору й запалу, заховав револьвер у кишеню пальта. Прокашлявся, далі дивлячись на репортера без приязні.
– Повірю. Проте ви знаєте про мої зв’язки в поліції. Я ваше алібі не перевірю. Комісар Віхура – так.
– Ви хочете розказати все Віхурі?
– Мушу так зробити. Тим більше що наговорив вам тут зайвого про себе.
– Ага, були ж на місці вбивства Лукана! І ховаєтесь…
– Тепер не варто. Якщо мої зізнання допоможуть взяти вас у лещата.
– На біса брати мене у лещата?
Клим промовчав. Відповіді ще не придумав. Йому просто кортіло завдати цинічному писаці хоч якоїсь шкоди. Та Навроцький справді мав чималий досвід: ніби прочитав думки.
– Пане Кошовий, вам кортить потягти мене до криміналу? Я та мої підходи до життя вам не до смаку? Та хіба ви кращий за мене? Не розумієте? Ви ж недарма взялися захищати Луку Різника! Маєте розголос, стали зіркою, набули ваги й авторитету. Теж своєрідний капітал. Ми заробляємо на людському горі, як можемо, – він театрально розвів руками. – Але вас, по очах бачу, розуміння цього не зупинить.
Щоки палали, немов Климові надавали ляпасів. Він не мав, чим відповісти.
– Пропоную угоду, – вів далі Навроцький. – Мені невигідно, аби кримінальна поліція почала вивчати мене, мої минулі дні й ночі. Я взагалі намагаюся не привертати до себе надмірної уваги. Я – це те, що я пишу, пане Кошовий. Тому – давайте домовлятися.
– Нема про що, – вичавив Клим, тут же спитавши: – Власне, про що домовлятися?
– Ми з вами забуваємо про нашу прикру зустріч та розмову. За бажанням можемо спілкуватися далі. Не заперечуватиму, ви мені цікаві. Та поліцією ви мене не цькуєте. Навзаєм ділюся з вами відомостями про четверту жертву Різника, назвемо його так.
– Анну? – уточнив Кошовий.
– Так вона себе називала. Вона зацікавила мене окремо, незалежно від