Пригоди Клима Кошового. Продовження. Андрей Кокотюха
її. Кругле просте лице, кирпата, великі очі, підведені чорним брови. Довге волосся закручене щипцями й перепалене, від чого без спеціально зробленої зачіски нагадувало копицю сіна. Довга сукня не дурила: приховувала опецькувату фігуру, короткі, як на смак Кошового, ноги, заширокий зад та випинала пухкі груди. Але, звикнувши до освітлення й придивившись, він зробив відкриття: насправді її груди менші, не зовсім пропорційні фігурі, лиш підтягнуті вгору корсетом.
– Чого зирите? – грубувато запитала вона.
Клим зрозумів: справді вивчає мешканку надто довго. Аби виграти час, зняв капелюха, покрутив головою, поклав на крісло.
– Ви – пан адвокат?
– Так. Мене звати…
– Мені до шмиги, як вас звати, – вона чи навмисне грубіянила, чи це звична для неї манера спілкування з чоловіками. – Люди, які приходили, застерегли від зайвої цікавості. Й непотрібних питань.
– Я сам хочу назватися вам.
– Пусте, – буркнула вона. – Не хочу. Волію взагалі менше знати.
– Вас хтось налякав?
– Життя. Маю роботу: лягати он туди, – кивнула на ліжко, – розсувати ноги, повертатися, як того зажадає клієнт, кричати або мовчати, теж від побажань залежить. Хочу заробити стільки, щоб можна було забратися звідси геть. Знайти маленький будиночок у провінції. Одружитися з учителем чи інженером.
– Чому саме з кимось із них?
– Бо інші всі ходять сюди, до мене. Набачилася всякого. Плекаю надію й мрію, що вчитель та інженер – люди порядні. Вони, до всього, ще й шановані. Мають добрі заробітки.
– Вони ж до вас сюди не ходять, – Кошовий не стримав іронії. – Звідки знаєте про статки?
– Не дурна, – відрізала жінка. – Читаю газети. Цікавлюся життям кругом себе. Воно не обмежується ось цими апартаментами, – вона обвела помешкання рукою, так само вигнувши губи в іронічній посмішці. – Мушу готувати себе до іншого, ширшого, ніж моє ложе, світу. Та й навідував мене кілька разів один професор. Поки кальсони не зніме – соромиться, сопе, червоніє. Щойно сама ледь не силою стягну – зовсім інша людина. Ніби не професор, а студент. Як штани застебне – знову перетворення.
– Цікаво мислите. Образно.
– А ви думали, ми тут неписьменні хіврі? – тепер в очах жінки коротко блиснув недобрий вогник. – Думаєте так, думаєте, не треба виправдань, – відмахнулася вона. – Отже, професор. Після всього рот не закривається. Ніби лекцію читає. Я лежу, слухаю, мудрі речі говорить чоловік. Про нове століття, про кінець тисячоліття, про виклики, які приймуть тільки розумні освічені люди. Про різний там прогрес, хоч тут не все розумію. Та досить одного: вчитель – вчитиме, інженер – працюватиме для прогресу. Вони – люди майбутнього. Про майбутнє треба дбати вже зараз.
– Ви не все вірно зрозуміли, – мовив Клим. – Але ваша думка цінна тим, що вона – ваша, пані… Даруйте, ви не назвалися.
– Яка вам різниця?
– Треба ж якось до вас звертатися.
– Та пощо? Поговоримо й підете собі. Хіба, – жінка награно підморгнула, – пан захоче на десерт із