Якокка. Автобіографія. Ли Якокка
чи й загалом у будь-якій іншій галузі, де це важливо. Закінчивши навчання, я завжди наполегливо працював упродовж тижня, намагаючись звільнити вихідні для родини й відпочинку. Окрім, хіба що, періодів великих криз, я ніколи не працював у п’ятницю ввечері, суботу чи неділю. У неділю, щовечора, я заряджався новою порцією адреналіну, окреслюючи, чого хочу досягти впродовж наступного тижня. По суті, це той самий розклад, який я розробив для себе в Лігаї.
Мене завжди вражало те, як багато людей, здавалося, зовсім не стежили за власним розпорядком. За всі ці роки до мене приходило чимало виконавчих директорів, які з гордістю заявляли: «Та ж минулого року я так важко працював, що навіть не брав відпустки». Насправді тут нічим пишатися. Мені завжди хотілося відповісти: «Ну і дурень. Тобто ти зараз хочеш сказати, що можеш взяти на себе відповідальність за проект вартістю $80 мільйонів, але не здатний спланувати два тижні на рік, щоб поїхати кудись із родиною і розважитися?».
Якщо хочете з користю використовувати час, то потрібно визначитися, що для вас найважливіше, й спрямувати на це всі сили. Це ще один урок, який я вивчив у Лігайському університеті. А наступного дня в мене могло бути п’ять пар і ще й усна вікторина, на якій я теж не хотів здатися дурнем, тож мусив готуватися. Кожен, хто хоче вміти вирішувати проблемні ситуації в бізнесі, повинен досить рано навчитися розставляти пріоритети. Звичайно, тут уже дещо інший період часу. У коледжі мені треба було знати, що я можу зробити за один вечір. У бізнесі часові рамки частіше варіювалися від трьох місяців до трьох років.
З власного досвіду можу сказати, що людина або знаходить опору в такому позитивному мисленні ще на початку життя, або ж ні. Визначення пріоритетів і раціональне використання часу – це не ті вміння, яких вас навчать у Гарвардській школі бізнесу. Формальна освіта може дати багато, але чимало дуже важливих навичок у житті належать до тих, які ви можете розвинути лише самотужки.
У коледжі мені допомагала не тільки здатність зосереджуватися. Мені ще й щастило. Усе більше і більше студентів відраховували, і групи ставали все меншими й меншими. Викладач, звикнувши читати лекційний курс для п’ятдесятьох студентів, раптом мав проводити семінар для п’ятьох. Завдяки цьому я отримав виняткову вищу освіту.
У маленькій групі всім дістається багато уваги. Професор може собі дозволити сказати: «Розкажіть-но мені, чому не можете вирішити ту проблему з проектуванням механізму, і я допоможу вам її зрозуміти». Тож завдяки історичній випадковості я отримав надзвичайну підготовку. Відразу після війни та запровадження пільг на отримання освіти військовослужбовцями кількість студентів у таких самих групах у Лігаї могла сягати сімдесяти осіб. За таких умов я вивчив би щонайбільше половину того, що знав.
Також мене мотивував тиск з боку батька – досить звичне явище в родинах іммігрантів, коли від будь-якої дитини, якій пощастило вступити до коледжу, очікували компенсації відсутності освіти в батьків. Я мав скористатися всіма можливостями, яких не мали вони, тож мусив стати найкращим у групі.
Проте