Якокка. Автобіографія. Ли Якокка
автомобілів ніхто не випускав. Бракувало навіть запчастин. Люди шукали їх на чорному ринку або ж навідувалися на звалища. Якщо вам досить пощастило, щоб у ті часи мати авто, то доводилося навчитися гарно за ним доглядати. Автівок у воєнний час бракувало настільки, що після випуску я продав той Ford за $450. А згадавши, що батько придбав його мені лише за $250, зрозумів, що ще й виграв на тому.
У мої студентські роки дизельне паливо продавали лише за тринадцять центів за галон. Але через війну виник значний дефіцит. Як студенту-інженеру мені видали С-картку, що означало, що моє навчання було необхідним для воєнних зусиль. (Уявіть-но лише собі!) Це не так патріотично, як воювати за океаном, але принаймні маленька відзнака, доказ того, що і я теж прислужуся своїй країні, – колись.
Навесні мого випускного року на інженерів існував значний попит. Я побував на двадцятьох співбесідах і фактично мав змогу обирати, де хочу працювати.
Однак цікавили мене автомобілі. Оскільки мені й досі хотілося працювати у Ford, я домовився про зустріч з кадровиком компанії на ім’я, подумати лишень, Леандер Гамільтон Маккормік-Ґудхарт. Він заїхав на територію університету на Mark І, одному з тих розкішних Lincoln Continental[30], який немов виготовили на замовлення. Та автівка й справді затьмарила мені розум. Одного погляду на неї та пахощів шкіряного салону вистачило, щоб решту свого життя мені захотілося пропрацювати в Ford.
Згідно з тодішньою політикою пошуку нових працівників, співробітники компанії приїздили до п’ятдесяти університетів і з кожного відбирали по одному студенту. Мені це завжди здавалося нерозумним. Якби Ісаак Ньютон та Альберт Айнштайн були одногрупниками, Ford міг взяти на роботу лише одного з них. Маккорміт-Ґудхарт провів співбесіди з кількома студентами Лігайського університету, але обрав саме мене – і я був на сьомому небі від щастя.
Після випуску та перед початком стажування я взяв невелику відпустку й провів її разом з батьками в Шіпботтомі, штат Нью-Джерсі. Доки ми були там, я отримав листа від Бернадіни Ленкі – директорки служби розподілу Лігайського університету. Вона надіслала мені рекламну листівку з пропозицією навчання в аспірантурі Принстону під час написання дисертації, тобто ґранту, який покривав вартість навчання, книжки та навіть особисті витрати.
Бернадіна розповіла, що кожного року виділяли лише два таких місця, і запропонувала мені подати заявку. «Я розумію, що ви не планували навчатися в аспірантурі, – писала вона, – але це дуже хороша можливість». Я звернувся у Принстон із запитом детальнішої інформації й у відповідь отримав прохання надіслати свої документи. А потім дізнався, що отримав наукову стипендію імені Воллеса.
Варто було лише мигцем глянути на університет, і я зрозумів, що хочу бути там. На мою думку, ступінь магістра в будь-якому разі не завадив би моїй кар’єрі.
Раптом переді мною відкрилися дві захопливі можливості. Я розповів Маккормік-Ґудхарту про свою дилему.
– Якщо хочеш в Принстон, – сказав він