Обітниця. Володимир Лис
вірив, що мої в’язні (він так і сказав – мої в’язні) невинні, як усі вони вважають. Чи майже всі. Жоден убивця ще не став невбивцею. І от я побачив, що таке буває. Я намагаюся уявити, що ви почуваєте, що почували всі ці роки, і не можу. Або я старий солдафон, у якого геть замерзла душа, або я… Бувайте, Богдане Петровичу.
8
Ольга сиділа у своєму домі. Треба було кудись іти, вирватися в місто, на простір, а вона не могла. Хотіла й не могла. Боялася на вулиці зустріти Єгора, його дружину, доньку.
Вона казала собі: «Нічого я не боюся» – і боялася.
Подзвонив Дмитро. Повагалася, перш ніж відповідати. А тоді рвучко схопила мобільник.
– Привіт, Олюню. Ти ще з Оленою Платонівною?
– Так, – сказала Ольга. – Я ще її проводжаю.
– Тоді їй ще один великий прощальний привіт. Я потім передзвоню. Або ти дзвякни.
Чому вона сказала чоловікові неправду, що досі проводжає сусідку? Бо раптом злякалася, що Дмитро примчиться додому чи покличе її кудись, може, разом пообідати. А що вона йому скаже, коли вона не готова нічого сказати, просто не готова. От яка біда.
…Ольга, та, в білій, напівпрозорій, схожій на весільну сукні, вийшла з таксі біля залізничного вокзалу. Розплатилася з таксистом (добре, що взяла з собою гроші), озирнулася, ковзнула поглядом по натовпі й зрозуміла, що їй немає куди їхати, куди втікати. Ні поїздом, ні автобусом, ні маршруткою. Її брали в київський проєктний інститут, де вона два роки поспіль проходила практику й добре себе зарекомендувала. Удвох вони вирішили, що або Єгор переїде в столицю, і там винаймуть квартиру, або вона поїде до нього в Сумськ, де він планував купити собі житло. Це в майбутньому.
«У кого ліпше вийде, той і покличе до себе, – сказав Єгор. – Я не смію панночку звати в провінцію, хоч і хотів би».
Тепер виходило, що все полетіло шкереберть із тих планів – через неї, через її рішення. Але нічого міняти вона не збиралася – дитина має народитися. І якщо він дитини не хоче, тим гірше для нього. Значить, не хоче і її, для нього народження їхньої дитини не радість, не свято, як для неї, а щось таке малозначуще, що можна відтягнути, відкласти на потім, якого і взагалі може не бути. Так думала Ольга. А ще її образили Єгорові слова: «Я ж не відмовляюся від тебе». Вони перекреслювали щось таке, що досі жило в ній. Вони гасили полум’я, що палахкотіло в її грудях, перетворювали його на ледь помітну жарину. А кохання таким не буває.
Він «благородно» не відмовляється від неї! Бо вона вагітна? Ні, від вагітної якраз відмовляється.
Він констатує: «Ти ж моя!». Отже, все надалі має бути тільки так, як він хоче. Він великий пан її життя?
У Ольги все кипіло в грудях. Її душила образа. Цією образою, тим, що сталося, їй хотілося з кимось поділитися. Хай би хтось звернув увагу, як їй недобре, на оте сум’яття в душі, котре її охопило. Вона йшла в натовпі повз вокзал, а тоді зупинилася, вернулася, рушила в протилежний бік. Хотілося зустріти когось знайомого, але людський вир був байдужим до неї. Хотілося втекти від усіх байдужих, але куди? Вертатися, щоб святкувати з однокурсниками