Обітниця. Володимир Лис
кимось. Але звідки… Вона ж у своєму домі…
– Чому ти так хвилюєшся? Сядьмо, чи що?
Він показав кивком на диван. Мовби підсунув його очима.
Ольга слухняно опустилася, куди він указував, бо боялася, що впаде. Мала б показати йому на двері. Так треба зробити. Віддати ключі й вигнати. Навіть якщо він справді буде сусідом. Мусить її послухатися.
«Але ж це неможливо», – подумала Ольга.
До її будинку завітав (уломився?) наче з іншого світу той, хто ніколи не мав би її знайти. Але знайшов? Чи опинився тут, у її місті, випадково? Яка зла доля його сюди закинула?
Єгор…
Чоловік, який колись пишався своїм іменем і наголошував, що він саме Єгор, а не Ігор… Єгор…
– Як це дивно сталося, – сказала вона, бо треба було щось говорити.
– Дуже дивно, – сказав Єгор. – Поселяєшся в чужому місті… Місті, де ти давно хотів жити й не міг. І коли мрія здійснюється, твоєю сусідкою виявляється найкраща у світі жінка, котра колись утекла од тебе… Дякую долі й провидінню, що так сталося. Справді, диво.
Ольга нарешті відважилася поглянути йому в обличчя. Воно змінилося, постаріло, є вже зморшки, – але, як і колись, засмагле, мужнє, і ті самі світло-сірі, аж голубуваті очі, великі, виразні, в яких завжди сиділа іронія, ледь-ледь, але відчутна, і той наче невидимий магніт, що притягав до цих очей і змушував підкорятися їм проти твоєї волі. І в цю мить… Ольга змусила себе прийти до тями, опанувати дрож, що пробігла тілом. Бо зрозуміла, що ніякого дива не сталося, що він, очевидно, її шукав і от нарешті знайшов. Що його слова – лише словоблудство. Павутина, призначена для неї, в яку мусила потрапити.
– Навіщо? – з мукою промовила вона.
Єгор начеб не зрозумів. Здивувався. Не раз, а двічі, а то й тричі.
– Що навіщо?
– Навіщо ти це зробив?
Він простягнув до неї руку з пальцями, які колись її торкалися, ще й як торкалися, спробував діткнутися долоні. Може, погладити. Ольга відсмикнула свою руку.
– Я бачу, що грати в будь-яку гру немає сенсу, – сказав Єгор. – Ти така ж розумна, як і колись. Так, я довго шукав тебе. Майже весь той час, відколи ти втекла. Приїжджав до Києва, потім шукав по всій країні. Наводив довідки. Але жінок з іменем Ольга в нашій славній Україні багато. А ти, як я здогадався, ще й змінила прізвище. Ти, звичайно, знаєш про вислів Конфуція: «Дуже тяжко знайти в темній кімнаті чорну кішку, особливо якщо її там немає». Ти й була довго такою кішкою, але я тебе знайшов. Кімната посвітліла і вже не погасне. І я пам’ятаю, як ти казала, що ти кішка, яка гуляє, як собі знає. Сама по собі. От і погуляла. Я не знайшов, я вернувся до тебе.
«Не треба драматизувати, – подумала Ольга. – Знайшов, то й що? Вернувся… Як це?»
– Добре, – сказала вона. – Я бачу, що від тебе справді не можна втекти. Що ж, будемо жити поруч. Як сусіди, якщо ти так уже хочеш.
– От і ладненько. Можна сказати – ладнесенько. Я дуже цього хочу. А тепер я піду? – останнє речення він вимовив із питальною і начеб прохальною інтонацією. – А то мене там мої зачекалися.
– Твої? Ти не сам?
– Ні. Привіз дружину і доньку, вони вже хочуть подивитися,