Обітниця. Володимир Лис
ще по крапельці коньяку, і коли випили, Олена Платонівна тихо зітхнула й сказала:
– Ти, Олю, певно, думаєш: раз тобі така пам’ять дорога, чого ж ти хату свою продала? Зажерлива баба, на великі гроші полакомилася. От яка біда.
І вона розповіла, що покупець, коли вперше до неї з’явився, – отримав одкоша. Тільки ж не відстав, явився і вдруге, і втретє. А сума, яку пропонував за дім, виросла спершу втроє, а потім і вп’ятеро. От вона й не встояла, спокусилася. Зате доньці будуть гроші: теж мріє про свій дім, замість міської квартири, і внучку треба вчити, і внук підростає, і другій дочці дещицю вділить. Отим і може хоч якось себе виправдати. Привалило, бач, зелене щастя.
– Йому так будинок ваш сподобався? – Ольга таки дуже здивувалася, почувши про впертість нового господаря цього дому й готовність заплатити майже будь-яку ціну. Не спитала, звісно, яку, але прикинула…
– Та ні, – сказала пані Олена. – Місце йому, казав, дуже подобається. Раз колись побачив наш замок у якомусь альбомі, а потім у ньому й побував, і виникло бажання коло замку поселитися. Каже: наростало й наростало, як ото снігова лавина. Як магніт, тягло. Доки не зрозумів, що мусить жити тут, і ніде інше. Почав питати, чи не продає хто оселю, а тут йому й підказали, що доживає віку самотня стара жінка… Він до мене й прийшов. Каже: хоче дихати історією. От які є люди.
– І хто ж він, цей любитель історичного подиху?
– Бізнесмен. Казав: будматеріали його фірма виробляє. У Лучеську спершу філіал відкриватиме, ну, потім, певне, сюди перенесе виробництво. Чи, може, і в двох місцях матиме бізнес. Тепер так модно, а гроші, видно, у нього є. Такого-от сусіда вам підсовую. Та не хвилюйся, Оленько, чоловік приємний. І мені вже пробач.
– Та я розумію вас, пані Олено, – запевнила Ольга. – Зараз гроші всім потрібні. А тут такий випадок… Тільки ж я його жодного разу не бачила…
– Та так випадало, що, як приїжджав, ти на роботі була. І позавчора так само, коли остаточно договір про продаж підписали. Він і меблі в мене, що осталися, та начиння вже викупив. Може, йому й не тре, та видно, делікатний чоловік. Пощастило старій… Я й не думала, яке то щастя коло нашого замку жити… Звикла, що тут споконвіку стоїть старий замчисько, то і все. Хай собі стоїть… Нічого, сьогодні познайомишся, він за вас із Дмитром десь тільки на літ п’ять старший. Видно, ризикований чоловік, раз одважився в такім віці переїжджати.
Невдовзі явився Артур. Попив з ними кави і сказав, що чекатиме в бусі. Мамцю Олену, як він сказав.
– Час, – мовила Олена Платонівна, голос її задрижав. – Ой час, скільки б тої миті не відсувала. Ходімо, Олю.
Ольга зрозуміла, що час не так їхати, як прощатися з будинком.
І господиня попрощалася в супроводі Ольги. Постояла в кожній кімнаті. Підходила до стін і гладила, щось шептала. Торкалася шафи, однієї й другої, стола, етажерки, крісел, серванта, які лишилися. І дитячого ліжечка, воно тут стояло, скільки Ольга пам’ятала, хоч обидві дочки пані Олени давно виросли. Вона знала, що старша Олеся