Обітниця. Володимир Лис
вже сама (і я самую, подумала) Ольга пішла до свого будинку, стискаючи у жмені ключі, які мала передати новому господарю. Той має приїхати десь під обід. Нехай, пожде, дочекається.
Вона стояла й раптом подумала, що забула щось. Вона чи Олена Платонівна? Пані Олена. Пані Олена, яка лише два роки тому облишила нарешті роботу в міській лікарні. Побачила, як зі своєї хати вичовгав Антон Личак, сусіда, що так і не став другим чоловіком пані Олени. Вона помахала йому рукою. Антон щось сказав. Вітер поніс його слова вслід за бусом. Ользі здалося, що то слово «вже». І ще якесь. Ціла в’язка слів, що наздоганяли буса. Певно, питав: уже поїхала? Їй здалося, що то запитання: «Чого ж до мене не зайшла?» А може, й не сказав. Але справді, чого? Певне ж, учора попрощалися, подумала Ольга.
5
Стеля обвалилася на Богдана раптово, так раптово, що не встиг нічого промовити. Він стояв перед чоловіками – один у міліцейській формі, другий у цивільному, – котрим щойно відчинив двері їхнього будинку, запросив зайти, і, коли зайшли, почув те, що обвалило стелю.
– Ви затримані за підозрою у вбивстві, – такими були слова.
Він дивився на них і подумав, що їхній жарт мав би бути інакшим. Хто їх підіслав? З якою метою?
Богдан так і сказав:
– Це що – такий жарт? Сьогодні перше квітня?
Але й першого квітня ніхто з ним ніколи так не жартував – грубо й підступно. Не жартували й сьогодні, зараз.
Та все це – обшуки в їхньому будинку і його майстерні-крамничці – знайдені старовинні речі: глиняні фігурки дуже давнього часу, частинки теракотового посуду й молоток зі слідами крові вбитого, не стали для нього в ніяке порівняння з тим, що трапилося пізніше.
Богдан, як умів, захищався. Так, він знав цього діда Зосима, так, знав, що в нього є предмети з Середньовіччя й навіть давньої культури, так, приходив і просив продати або хоча б показати. Дід спочатку відмовлявся, а потім за певну суму й показував. Так, він торкався їх руками, тому і є відбитки його пальців. А молоток украли, а тепер підкинули, так, очевидно. У діда він був тричі, останній раз десять днів тому. Упросив якщо не сфотографувати, то хоча б показати ескіз однієї з фігурок – жінку з притуленими до грудей руками. Дід після довгих умовлянь погодився. Знову не за безплатно. Вони навіть розпили пляшку настоянки, яку приніс Богдан. Після того він покинув дідову халупу й більше туди не повертався. Коли йшов, дід, звісно, був живим. Провів його за поріг. Сказав на прощання, що, хай вибачає пан Богдан, продати свою колекцію не може. І справа не в ціні, хоч розуміє, що ці фігурки й черепки коштують великі гроші, а в тому, що це йому дісталося від покійного діда Корнила, який десь там знайшов на горищі свого приятеля після його смерті. Дід його багато знав і вмів розказати. А колекцію він береже для свого найменшого внука, який єдиний з їхнього роду захопився історією. Він, Зосим, дав обітницю: у той день, коли внук закінчить університет, він і вручить йому свою колекцію. Хай робить з нею, що хоче. Може, щось із тих штучок заповість чи продасть йому, Богдану, раз у нього є такий інтерес.
Богданові