Обітниця. Володимир Лис
покаже, – розважливо сказав Єгор. – Кажуть, час – найкращий лікар. Він уже мене вилікував од колишньої дурості. Гадаю, вилікує і тебе, Оленько.
Ольга хотіла щось сказати і не сказала. Шукала слів, які б їй підходили.
Ще чогось шукала.
Єгор тим часом додав:
– Інга, моя дружина, хотіла подарувати мені, крім доньки, сина. А я не хотів, бо звідкись знав, що син у мене вже є. Я тільки волів його знайти. Як і тебе.
– Як мило, – сказала Ольга. – Як зворушливо. Знайти мене, живучи з іншою.
– Тобі цього не зрозуміти, а пояснювати довго. У нас ще буде розмова. І ти все зрозумієш.
Ольга хотіла зробити кудись порух – може, вбік, може, першою до виходу – аби не стояти, аби не лишатися з ним наодинці. Хотіла – і не могла.
Здавалося, не тільки ноги, все тіло прикипіло до підлоги. І не тіло, а поруч з’явилася якась друга Ольга, котра не пускає першу.
– Від чого ж мене має вилікувати час? – Ольга спитала це і здивувалася, як їй легко заговорити.
Легко казати, легко вимовляти, слова мовби самі просилися назовні. Слова, що були зайві всередині. Але вони були ніби зайві й тут, між ними.
Єгорові раптом стало ніяково. Чи їй тільки так здалося?
Він посунувся трохи від неї. Потім рвучко подався назад.
– Час має вилікувати тебе від удаваної байдужості до мене, – він викидав свої слова рвучко, мовби виштовхував щось, що заважало йому дихати.
– І все? – Нащо вона питає? Наче не може завершити розмову. Чи не хоче?
– Ні, не все, – почула Ольга. – Не все, люба моя. Ти мусиш мене пробачити. Ми обоє повинні прогнати те, що постало, чого не було, а мало бути.
– Ти став філософом? – Ольга спитала ніби напівіронічно, а вийшло надто зацікавлено.
– Я став розумнішим, ніж був тоді, двадцять один рік тому. Я став таким, яким і мав би бути тоді. Між нами, я гадаю, зникло все несправжнє.
– Он як? А ті, що поруч із нами?
– Побачиш, – він таки відірвався від того місця, на якому стояв. – Усе, я йду. Сьогодні великий день, Олюню моя. Не забула, як я тебе називав?
«Ти про них подумав?» – Ольга мала те сказати навздогін, але не сказала.
Бо це означало б знову затримати його. Продовжити мову, якої не повинно було бути взагалі.
– До побачення і, як кажуть, до нових зустрічей. Я тепер завжди буду поруч. І ти будеш поруч, Оленько.
Він вийшов, Ольга не мала сили йти за ним бодай до виходу, взагалі не мала сил. Вона опустилася на стілець біля дверей кімнати.
Сиділа, і до голови не приходила жодна думка. Може, її голова стала геть порожньою? Що ж, нехай буде так, бо так і треба, щоб було, вона вже виговорилася.
Десь там він, певно, підходив до своїх дружини й доньки – щось казав. Що? Хіба їй важливо?
«Він сказав – до нових зустрічей, – подумала Ольга. – А вони будуть. І щось треба буде говорити, не раз і не двічі. А що я скажу Дмитрові, Тарасові? Як я навчуся нічого їм не сказати?»
…В її голові раптом закрутився, завертівся швидкий і жахливий калейдоскоп. Вона, але розчленована, розбита, розсортована на дрібненькі, начеб різнобарвні