П'ять четвертинок апельсина. Джоанн Харрис
тепер.
8
По смерті батька ми спізнали материні погані періоди не гірше за нього. Коли починалися напади, вона говорила нечітко, відчувала тиск у скронях, якого намагалась позбутися, нетерпляче постукуючи себе по голові. Інколи вона тягнулася по щось – ложку чи ніж – і промахувалась, ляпаючи рукою по столу або раковині, ніби намацуючи потрібний предмет. Іноді вона питала: «Котра година?» – хоча величезний кухонний годинник був просто перед очима. І завжди в такі моменти лунало одне й те саме різке підозріле запитання:
– Невже хтось із вас приніс додому апельсини?
Ми мовчки хитали головами. Апельсинів у нашому житті майже не було, і їли ми їх дуже рідко. Інколи їх можна було побачити на ярмарку в Анже: бокасті іспанські апельсини з ямкуватою шкіркою, дрібнопористі червоні апельсини з Півдня – розрізані навпіл, вони демонстрували багряну плоть, схожу на рану… Мати завжди трималася подалі від таких прилавків, наче її нудило від самого їхнього вигляду. Одного разу, коли якась сердечна жіночка пригостила нас апельсином, мати не впускала нас у будинок, допоки ми ретельно не вимили руки, не вичистили під нігтями і не втерли у пучки лавандово-лимонний бальзам. І навіть після того вона скаржилася, що він нас тхне апельсиновою олією, тож вікна були відчинені два дні, доки запах остаточно не вивітрився. Звичайно, апельсини в її погані періоди були уявними. Запах був лише провісником мігреней, тож декілька годин по тому вона лежала в темряві, поклавши на обличчя вимочений у лавандовій воді носовичок. Поряд з нею були й пігулки. Як я пізніше дізналася, то був морфій.
Вона ніколи нічого нам не пояснювала. Ті крихти інформації, які ми мали, були зібрані шляхом тривалих спостережень. Коли мати відчувала наближення мігрені, вона просто без жодних попереджень зачинялась у своїй кімнаті, залишаючи нас самих. Тому ми вважали її погані періоди такими собі канікулами, що тривали від кількох годин до цілого дня чи навіть двох, протягом яких ми несамовито дуріли. Це були чудові дні, і я бажала, щоб вони тривали вічно: плавання в Луарі, ловля раків на мілині, блукання по лісу, об’їдання вишнями, сливами чи зеленим аґрусом, бійки, стрілянина одне в одного з зарядженої бульбою іграшкової гвинтівки та прикрашання Стоячих Каменюк здобиччю наших пригод.
Стоячі Каменюки були залишками старого молу, давно змитого течією. П’ять кам’яних стовпів, один з яких був коротшим за інші, стирчали з води. Збоку кожного відстовбурчувалася металева скоба, з-під якої по мохастому каменю бігли іржаві патьоки там, де колись прив’язували човни. Саме на ці металеві випини ми вішали свої трофеї: дикунські гірлянди з риб’ячих голів і квітів, секретні позначки, чарівні камінці, вирізані з плавучих корчів статуетки. Останній стовп стояв на добрячій глибині, де течія була особливо сильна, тож саме там ми ховали скриньку з нашими скарбами. То була загорнута в промащене ганчір’я та підважена бляшанка. Ланцюг був примотаний до мотузки, прив’язаної