П'ять четвертинок апельсина. Джоанн Харрис
на дідуся круглими очима. Тоді знадвору вони почули голоси та сміх німецьких офіцерів:
– Wie eine Frau! Wie eine Frau![10]
Той німецький офіцер більше не вертався, і Дені вдалося зберегти скрипку надовго, майже до кінця війни.
4
А втім, того літа основним предметом моєї цікавості були не німці. Усі дні – а бувало, і ночі, під час сну – я проводила в думках про те, як мені заманити в пастку Стару Маму. Я вивчила різні техніки риболовства. Волосіння для вугрів, горщики для раків, волоки, сачки, ловитва на живця й на блешню. Я пішла до Жана-Марка Ур’я і набридала йому доти, доки він не розповів мені все, що знає про блешні. Я викопувала болотних хробаків на берегових кручах і навчилася зігрівати їх у себе в роті. Я ловила м’ясних мух і наживляла їх на волосіння, що їжачилось гачками, ніби якась чудернацька ялинкова гірлянда. Я ставила пастки з вербової лози та мотузок, підкладаючи в них принади з об’їдків. Єдиний доторк до мотузки в клітці – і вона б сіпнулася та закрилася, виштовхуючи мій хитромудрий винахід з води завдяки силі пригнутої під ним гілки. Я розтягувала сітки через найвужчі протоки між обмілинами. Я розкладала на далекому березі волосіння з наживленими шматками м’ясних недогнилків. У такий спосіб я впіймала силу-силенну йоржів, маленьких тараньок, піскарів і вугрів. Деяких я приносила додому та спостерігала, як мати їх готує. Кухня тепер була єдиною нейтральною територією, місцем короткого перепочинку від нашої особистої війни. Я стояла поряд із нею, слухала її тихий монотонний голос, і ми разом готували буябес по-анжуйськи, рибне рагу з червоною цибулею й чебрецем, запеченого у фользі йоржа з естрагоном і лісовими грибами. Дещо зі своєї здобичі я розвішувала яскравими смердючими гірляндами на Стоячих Каменюках – як застереження та виклик.
Але Стара Мама не спішила з’являтися. У неділю, коли Кассі та Ренетт були вдома, я намагалася заразити їх своїм мисливським азартом. Але відтоді як Рен-Клод того року перейшла до колежу, вони з Кассі перетворилися на окрему расу. Між мною та Кассі різниця у віці була п’ять років. Із Ренетт – три. Але вони здавалися ближчими одне до одного, осяяні дорослішанням, з такими схожими золотавими обличчями й високими вилицями, що скидалися на близнюків. Вони часто шепотіли одне одному якісь секрети, сміялися з якихось таємних жартів, називали імена друзів, про яких я й не чула. У їхній розмові пунктиром проходили незнайомі імена. Мсьє Каре. Мадам Фруссен. Мадемуазель Кюлор. Кассі вигадував прізвиська для всіх вчителів і вмів пародіювати їхні голоси й манери, щоб розсмішити Ренетт. Інші імена, які вони шепотіли під покровом ночі, коли я вже спала, начебто належали їхнім друзям. Гайнеманн. Лейбніц. Шварц. Вони сміялися, коли вимовляли ці імена, якимось дивним єхидним сміхом, з ноткою провини та істерії. Якісь невідомі імена, та ще й іноземні, а коли я запитувала про них, Кассі й Рен-Клод лише хихотіли і, взявшись за руки, втікали до саду.
Ця невловимість бентежила мене більше, ніж я могла собі уявити. Вони стали відокремлюватися,
Як жінка!