Темна вежа. Стивен Кинг
з різницьким ножем в одній руці та сокиркою в другій. Юний стрілець вихопив із сумки Орізу, але метати не поспішав, незважаючи на голос у голові, який волав не зупинятися, зробити цьому виродку «глибоку стрижку», як називала це Маргарет Айзенгарт. У Сестер Орізи ця фраза викликала гучний регіт. Але Джейк стримав руку, хоч як йому хотілося кинути.
Перед собою він бачив юнака з блідою, жовтувато-сірою у яскравому світлі ламп шкірою. У нього був вигляд наляканого напівголодного хлопчика. Джейк застережливо здійняв тарілку, і юнак зупинився. Проте його погляд був прикутий не до Орізи, а до Юка, що стояв під Джейковими ногами. Тваринка розпухнатилася, і від цього, здавалося, збільшилася вдвічі. А ще вишкірила зуби.
– Ти… – почав Джейк, але договорити не встиг, бо двері, що вели до зали ресторану, розчахнулися і на кухню ввірвався один з ницих людей. Не вагаючись, Джейк жбурнув тарілку. Вона простогнала у вогкому повітрі, що сяяло від ламп, і відітнула непроханому гостеві голову акурат над борлаком. Безголове тіло зробило кілька дрібних кроків ліворуч та праворуч, наче гуморист, що химерно вклоняється зі сцени у відповідь на аплодисменти, а тоді впало.
Наступної ж миті в Джейкових руках з’явилося по новій тарілці. Його руки знову були схрещені в позиції, яку сей Айзенгарт називала «бойовою готовністю». Він перевів погляд на кухарчука, котрий стояв з ножем і сокиркою в руках. Проте загрози в його поставі не відчувалося, подумав Джейк. І знову поставив питання, цього разу повністю:
– Ти розумієш нашу мову?
– Ога. Тіко зувсім трожечки, – кивнув хлопець і кинув сокирку на підлогу, щоб червоним від миття посуду великим пальцем і вказівним показати, наскільки трошечки. – Я вчу, відколи сюда попав. – Пальці на другій руці розтислися, і ніж полетів до сокирки на підлогу.
– Ти з Серединного світу? – спитав Джейк. – Адже так, я правий?
У розумових здібностях хлопця-посудомийки Джейк дуже сумнівався («У телевікторині йому нічого не світить», поза сумнівом, пустив би шпильку Елмер Чемберз), але принаймні на тугу за батьківщиною йому клепки вистачало. В його переляканих очах Джейк побачив журбу.
– Ога, – сказав хлопець. – Зтудова я, з Ладвеґа.
– Це десь біля міста Лад?
– На північ, подобається тобі чи ні, – відповів кухарчук. – Ти вб’єш мене, парубче? Я не хочу вмирати, хоч і тоскно мені.
– Якщо скажеш мені правду, то від моєї руки не загинеш. Чи проходила через цю кухню жінка?
Повагавшись, хлопець кивнув:
– Ога. Її вели Сейр і його банда. Вона була без ніг, голова теліпалася… – Він показав, як саме теліпалася в жінки голова, ставши від цього ще більше схожим на сільського дурника. Джейк згадав про Шимі з Роландової розповіді, про часи, коли він жив у Меджисі.
– Але не мертва.
– Нє. Я чув, як вона дихала.
Джейк озирнувся на двері, але ніхто не з’являвся. Так. Йому слід забиратися звідси, але…
– Як тебе звуть, хлопче?
– Джохабім я, син Госси.
– Послухай,